Науково-практична конференція - Київський економічний інститут менеджменту

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ ІНСТИТУТ МЕНЕДЖМЕНТУ

МАТЕРІАЛИ

науково-практичної конференції викладачів, аспірантів, студентів

"АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ, МЕНЕДЖМЕНТУ ТА ФІНАНСІВ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ"


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ ІНСТИТУТ МЕНЕДЖМЕНТУ

МАТЕРІАЛИ

науково-практичної конференції викладачів, аспірантів, студентів

"АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ, МЕНЕДЖМЕНТУ ТА ФІНАНСІВ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ"

Київ – 2015


Актуальні проблеми розвитку економіки, менеджменту та фінансів в умовах глобалізації: Матеріали студентської науково-практичної конференції. – К.: КЕІМ, 2015 р.

Секція 1. Сучасний менеджмент як інструмент оптимізації управління економіки на національному та міжнародному рівнях.

Секція 2. Економічний розвиток підприємства в умовах кризи.

Редакційна колегія:

Голова: проф. д.т.н. Рожок В.Д.

Заступник голови проф. д.е.н. Румянцев А.П.

Члени колегії:

Секція 1 доц. к.е.н.Бєляєва С.В.

доц. к.е.н. Коваленко Ю.О.

доц. к.е.н. Жук І.Л.

Секція 2. проф. к.е.н. Данілов О.Д.

доц. к.е.н. Жукова Н.К.

доц. Євтюкова І.О.

Секретар ст. викладач Висоцька А.Д.

У збірнику представлені матеріали з проблем розвитку і становлення менеджменту та фінансів у кризовій ситуації. Розглянуто теоретичні та практичні питання менеджменту організацій, стратегічного та міжнародного менеджменту, управління персоналом тощо. У матеріалах досліджуються актуальні проблеми і перспективи розвитку фінансової системи підприємств в сучасних умовах. Значна увага приділена теоретико-практичним аспектам розвитку фінансової системи, актуальним проблемам фінансового менеджменту, а також перспективам застосування бюджетно-податкових важелів регулювання економічного розвитку. Збірник розрахований на фахівців, викладачів, аспірантів, студентів економічних спеціальностей вищих навчальних закладів.

Адреса Київського економічного інституту менеджменту (КЕІМ)

Україна, м. Київ, вул. Смоленська 31-33


Секція 1. Сучасний менеджмент як інструмент оптимізації управління економіки на національному та міжнародному рівнях

Близнюк П.І., магістрант

Науковий керівник к.е.н., доцент Коваленко Ю.О.

Київський економічний інститут менеджменту, Київ

Управління діяльністю підприємств з іноземними інвестиціями в Україні

Актуальність даної теми визначається важливістю прямих іноземних інвестицій для розвитку економіки України в цілому та необхідністю пошуку в цьому зв’язку раціональних інструментів їх залучення. Інвестиціям належить найважливіша роль в справі відновлення і збільшення виробничих ресурсів, а, відповідно, і забезпечення відповідних темпів економічного росту. Інвестиції являють собою грошові, майнові, інтелектуальні цінності, які вкладають в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності з метою отримання прибутку. Інвестиції – це те, що “відкладають” на завтрашній день, для того щоб мати можливість більше споживати в майбутньому.

Інвестиції відіграють центральну роль в економічному процесі, вони визначають загальний ріст економіки. В результаті інвестування засобів в економіку збільшуються обсяги виробництва, росте національний прибуток, розвиваються та йдуть вперед в економічній конкуренції галузі та підприємства, що в найбільшому степені задовольняють попит на ті чи інші товари та послуги. Отриманий приріст національного прибутку частково знову накопичується, проходить подальше збільшення виробництва, процес повторюється безперервно. Таким чином інвестиції, що утворюються за рахунок національного прибутку, в результаті його розподілу, самі обумовлюють його ріст, розширене відтворення. Причому, чим ефективніше інвестиції, тим більше ріст національного прибутку, тим значніші абсолютні розміри накопичення (при даній його частці), які можуть бути знову вкладеними в виробництво. При достатньо високій ефективності інвестицій приріст національного прибутку може забезпечити підвищення частки накопичення при абсолютному рості споживання.

Інвестиційна діяльність - це широкий комплекс цілеспрямованих проектних, організаційних, економічних, фінансових, управлінських робіт, що виконуються в інтересах ефективної реалізації інвестицій. Основною метою сучасної інвестиційної діяльності є переведення економіки на інтенсивний шлях розвитку в умовах ринкових відносин з послідовним скороченням витрат на екстенсивне зростання виробничого потенціалу та збільшення вкладень в інтенсифікацію вже створених виробничих фондів.

Міжнародна інвестиційна діяльність — це сукупність дій її суб'єктів (інвесторів і учасників) щодо здійснення інвестицій за кордон та іноземних інвестицій з метою одержання прибутку. Її суб'єктами-інвесторами є фізичні особи, корпорації, націона­льні та міжнародні фінансові інституції, уряди країн, а суб'єк­тами-учасниками є фізичні та юридичні особи, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або доручень інве­стора. Також міжнародна підприємницька інвестиційна діяльність розвивається у контексті поглиблення інтернаціоналізації еконо­міки, посилення процесів усуспільнення капіталу, вдосконалення форм і методів його концентрації та експорту, диверсифікації ви­робництва у динамічному конкурентному середовищі.

Таким чином, інвестиціями вважаються ті економічні ресурси, які направлені на збільшення реального капіталу суспільства, тобто на розширення чи модернізацію виробничого апарату. Це може бути пов’язано з придбанням нових машин, будинків, транспортних засобів, а також з будівництвом доріг, мостів та інших інженерних споруд. Сюди також треба включити витрати на освіту, наукові дослідження та підготовку кадрів. Ці витрати представляють собою інвестиції в “людський капітал”, які на сучасному розвитку економіки набувають все більшого і більшого значення, тому що на сам кінець результатом людської діяльності виступають і будинки, і споруди, і машини, і устаткування, і саме головне, основний фактор сучасного економічного розвитку – інтелектуальний продукт, який визначає економічне положення країни в світовій ієрархії держав.

Література:

  1. Воронов СМ. міжнародні економічні відносини: Конспект лекцій. -К., 2000.
  2. Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічні відносини: Навч.посіб. -2-ге вид., стер. -К., 2001.
  3. Макагон Ю., Ляшенко В., Третьяков С, Сюй Линь Ши, Кравченко В. Региональные экономические связи и свободные экономические зоны: Учеб.пособие и доп. - Донецк: ДонГАУ, 2000. - 243 с.

Ганжа І.О., магістрант

Науковий керівник к.е.н., доцент Коваленко Ю.О.

Київський економічний інститут менеджменту, Київ

Управління ціноутворенням на світовому ринку туристичних послуг

Формування механізму ціноутворення в туризмі, як інструмент ринкової економіки, суттєво впливає на ефективність підприємницької діяльності, створюючи умови для забезпечення фінансової сталості так економічної незалежності. Під час реалізації продукції на конкурентному ринку ціна виступає важливим елементом маркетингового механізму підприємства. Саме ціна акумулює в собі рівень успіху підприємства , що відбивається на обсягах продажу та розмірі прибутку від реалізації продукції. Загалом вона сприяє зростанню активізації діяльності підприємств на вітчизняному ринку.

У реалізації продукту за ринкових умов її дія виявляється через призму основних економічних законів, таких як закон попиту і пропонування. Закон єдності товарного та цінового обігу, закон конкуренції, зростання потреб закон граничної корисності.

В наш час проблема ціноутворення є актуальною насамперед тому, що однією з найважливіших умов переходу до ринкових відносин є саме налагодження системи ціноутворення. Вона повинна відповідати економічним законам, що регулюють ціни на ринку.[1]

Забезпечення адекватної цінової політики вимагає сьогодні знань не лише основ цінової політики, знань економіки туристичного бізнесу, але й практичного досвіду на розробки цінової політики.

На сьогоднішній день туризм стимулює розвиток елементів інфраструктури – готелів, ресторанів, підприємств торгівлі тощо. Він зумовлює збільшення доходної частини бюджету за рахунок податків. Крім цього туризм має широкі можливості для залучення іноземної валюти і різного роду інвестицій. Сучасний ринок туристичних послуг – один з найбільш швидко прогресуючих галузей світового господарства і розглядається і як самостійний вид економічної діяльності, і як міжгалузевий комплекс. Туризм став явищем, що увійшло у повсякденне життя майже третини населення планети. Більш того, на початку ХХI ст. туризм за обсягами доходу справедливо посів третє місце серед провідних галузей світової економіки. За результатами 2014 року, туристична галузь утворила 12% світового внутрішнього продукту і поглинула більше 11% витрат споживачів. [2]

Розглядаючи проблему ціноутворення на туристичний продукт в умовах ринкової економіки, слід відзначити, що вплив ціни на продаж має свою специфіку. Це визначається наступними факторами. По перше, споживання туристичного продукту відбувається у вільний час, що має для споживача самостійну цінність і якого у споживача не багато. Звідси особлива вибірковість, підвищенні вимоги та чутливість до якості туристичного продукту та його ціни. Іншою суттєвою особливістю продажу туристичного продукту є значний часовий розрив між фактом продажу та актом споживання. Ціна є найважливішим елементом комплексу туристичних підприємств. В маркетинговій діяльності ціна виконує важливу функцію – узгодження інтересів туристичного підприємства та його клієнтів. Ціноутворення в туризмі є однією з головних сторін маркетингової діяльності, важливим засобом управляння, який дозволяє формувати обсяг прибутку.

В наш час проблема ціноутворення є актуальною насамперед тому, що однією з найважливіших умов переходу до ринкових відносин є саме налагодження системи ціноутворення. Вона повинна відповідати економічним законам, що регулюють ціни на ринку.

На величину ціни можуть впливати внутрішні фактори (цілі організації та маркетингу, стратегія комплексу маркетингу, витрати, організація ціноутворення) та зовнішні фактори (тип ринку, оцінка співвідношення ціни та цінності продукту, що здійснюється споживачем, конкуренція, економічна ситуація, можлива реакція посередників).[3]

Специфіка ціноутворення на туристичному ринку полягає у узгодженні інтересів туристичного підприємства та його клієнтів. Ціна туристичної путівки є більше собівартості на величину витрат та прибутку туристичної фірми. На практиці більшість тур фірм використовує різні види цін. Таким чином вітчизняна фірма – туроператор, плануючи міжнародні перевезення своїх туристів, має можливість вибрати найвигідніший для них тариф, що дозволяє зробити рівень цін конкурентоспроможними. Враховуючи усі обставини, можна зробити висновок, що ціноутворення на туристичні подорожі за кордон підпорядковуються наступним факторам: собівартість туру та рівня прибутку, рівня конкурентних цін, співвідношення попиту та пропозиції на ринку, тобто від його кон’юктури.

Будучи всього лише однією із становлячи маркетингових засобів, ціна виконує проте виключно важливу функцію, яка полягає в отриманні виручки від реалізації. Саме від цін кінець кінцем залежать досягнуті комерційні результати. Крім цього ціна є чинником, що має велике значення для споживачів. Вона служить засобом встановлення певних відносин між фірмою і клієнтами і допомагає створенню про неї певного уявлення, яке може надати сильну дію на її подальший розвиток. І, нарешті, ціна – найсильніша зброя в боротьбі з конкурентами на ринку.

Література:

1. Румянцев А.П., Коваленко Ю.О. Світовий ринок послуг. Навчальний посібник. Виробництво ЦУЛ, 2007

2. Гостиничный и туристический бизнес: учебник. – М.:Тандем, 1998

3. Бойко М.Г. Моделі розвитку підприємницької діяльності у сфері готельного господарства // Вісн. ДІТБ. – 2001


Дяченко Т.О.

Студентка Київського економічного

інстиутут менеджменту

tomik _ td @ i . ua

НАПРЯМИ ОЦІНКИ ПЕРСОНАЛУ ПІДПРИЄМСТВ РЕСТОРАННОГО ГОСПОДАРСТВА

АНОТАЦІЯ. У викладеному матеріалі розкрито необхідність оцінювання персоналу підприємств ресторанного господарства як на етапі прийому на посаду, так і проведення атестації працюючих робітників. Доведено, що у сучасній системі господарювання цей чинник є одним із вирішальних у розвитку суспільства з розвинутою ринковою економікою.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: оцінювання, атестація, персонал, кандидат, ділові якості.

ABSTRACT. The presentation of the material reveals the need for staff evaluation restaurant business enterprises as at the stage of acceptance for the position and certification of work. It is proved that in the modern economic system this factor is a key in the development of society with a developed market economy.

KEY WORDS: assessment, certification, personnel, candidate, business acumen.

Вступ. Оцінка персоналу на етапі прийому на роботу розглядається як елемент управління і як система атестації кадрів. В той же час це необхідний засіб вивчення якісного складу кадрового потенціалу підприємства, його сильних і слабких сторін, а також основа для удосконалення індивідуальних трудових здібностей працівника і підвищення його кваліфікації. Оскільки результати оцінки визначають положення працівника на виробництві і перспективу його переміщення, то вони є важливим мотиваційним фактором покращення трудової діяльності і відношення до праці.

Постановка задачі (мета). Метою використання оцінок повинно бути укомплектування підприємства висококваліфікованим персоналом та підвищення ефективності його роботи.

Результати.

Оцінці підлягають усі категорії працівників, але значимість її для окремих категорій різна. Природно, що оцінка особистих і ділових якостей керівників, головних спеціалістів значно складніша, ніж виробничого персоналу.

Оцінка персоналу на етапі прийому на роботу — досить складна як в методичному, так і в організа­ційному плані робота.

Перш за все, потрібно відмітити, що єдиної універсальної методики, придатної для вирішення всього комплексу завдань, які ставляться до оцін­ки персоналу, просто не існує. З цієї причини підприємству слід розробити програму оцінки або скористатися типовими методиками і рекомендаціями аналогічних підприємств.

Здоровий глузд підказує, що краще користуватись не зовсім досконалими методиками оцінки, ніж взагалі жодними. Адже найгірший вид оцін­ки — її відсутність.

Оцінка персоналу може повноцінно виконувати притаманні їй функції за умов дотримання таких принципів:

- об'єктивності — використання достовірної інформаційної бази та повної системи показників для характеристики працівника, його діяль­ності, поведінки, з врахуванням періоду роботи та динаміки результатів протягом цього періоду;

- гласності — всебічне ознайомлення працівників з порядком і мето­дикою проведення оцінки, доведення її результатів до всіх зацікавлених осіб через пресу, накази, розпорядження;

- оперативності — своєчасність і швидкість оцінки, регулярність її про­ведення;

- демократизму — участь членів колективу в оцінці колег і підлеглих;

- єдності вимог оцінки для всіх осіб однорідної посади;

- простота, чіткість і доступність процедури оцінки, обов'язковості, загальності (оцінюють кожного);

- результативності — обов'язкове й оперативне прийняття відповід­них заходів за результатами оцінки;

- підтримки престижності оцінки, за рахунок обов'язкового її вико­ристання при прийнятті відповідних рішень з питань персоналу. Ніщо так не вбиває систему оцінок, як незастосування її в практиці.

Оцінка персоналу є складовою процесу відбору й розвитку персоналу. В даний час існує два підходи оцінки:

- оцінка кандидатів на вакантну посаду;

- періодична оцінка працівників організації.

Практика оцінки кандидатів на вакантну поса­ду виділяє чотири напрямки, які визначають зміст її процедури, а саме:

- аналіз анкетних даних;

- одержання довідок про працівника з місця попередньої роботи;

- проведення співбесіди;

- випробуваний термін.

Основною особою в оцінці персоналу є лінійний керівник. Він відповідає за об'єктивність і повноту інформаційної бази та проводить бесіду з працівником. Думка безпосереднього керівника є визначальною при оцінці кандидата на вакантну посаду.

При формуванні періодичної оцінки необхідним є узагальнення: думка колег і працівників взаємозв'язаних підрозділів; підлеглих; спеціалістів у галузі ділової оцінки, а також результати самооцінки працівників.

Для того, щоб оцінка була дійовою, а потреба в її проведенні була зрозумілою і мала мотиваційний характер, її потрібно проводити за основним змістом діяльності, яка прямо пов'язана з результатами праці і особисти­ми якостями працівників.

Створити систему оцінок, однаково збалансовану з точки зору точності, об'єктивності, простоти, зручності і зрозумілості, досить складно, тому на сьогодні існує декілька підходів і систем оцінки персоналу, кожна із яких має як позитивні, так і негативні сторони.

Основою для вдосконалення практики оцінки персоналу підприємств ресторанного господарства є використання системи балів.

Головна ідея цієї оцінки — кількісно виразити за допомогою балів най­суттєвіші характеристики як працівника, так і роботи, яку він виконує. Для характеристики працівника кількісній оцінці підлягають його професій­но-кваліфікаційний рівень і ділові якості, що створюють необхідні передумови для виконання відповідних службових обов'язків.

Для оцінки професійно-кваліфікаційного рівня працівників і керівників застосовується єдиний набір ознак за їх незмінним питомим значенням.

За освітою всі працівники поділяються на п'ять груп, кожній з яких відповідає певна бальна оцінка (табл. 1-2).

Таблиця 1

Групи персоналу за освітою та їх бальні оцінки

Групи персоналу

Оцінки в балах

1

Із загальною середньою освітою (повною чи неповною)

0,10

2

Після закінчення коледжу

0,15

3

Із середньою спеціальною освітою

0,25

4

З незакінченою вищою освітою

0,40

5

З вищою освітою

0,50

Кожна оцінка ділових якостей має чотири рівні виявлення й оцінюється в балах: низький — 0,5, середній — 1, вище середнього — 2, високий — З бали. Оцінка від 0,5 до 3 балів встановлюється робітникові за кожною з ознак з врахуванням її питомого значення.

Оцінка всієї сукупності ділових якостей визначається підсумком оцінок рівнів ознак з врахуванням їх питомої значимості.

Таблиця 2

Бальні оцінки характеристик ділових якостей робітника

Питома

Оцінка рівнів ознак з

Характеристика

значи-мість

врахуванням їх питомої ваги, балів

(ознаки, риси)

1

2

3

4

0,5

1,0

2,0

3,0

Професійна компетентність

0,17

0,08

0,17

0,34

0,51

компетентність

Виявляє винахідливість

0,15

0,08

0,15

0,30

0,45

та ініціативність у роботі

Добре виконує роботу

0,14

0,07

0,14

0,28

0,42

(без нагадувань, примусу) не допускає бездіяльності

Точно виконує всі доручення,

0,13

0,06

0,13

0,26

0,39

відповідальний

Вміє ефективно працювати в колективі

0,15

0,08

0,15

0,30

0,49

допомагає іншим його членам, колегам

Сприймає зміни на виробництві,

0,15

0,08

0,15

0,30

0,43

виявляє здатність до неординарних

рішень і нових ідей

Емоційно-витриманий

0,11

0,05

0,11

0,22

0,33

Оцінка складності функцій, виконуваних робітниками, проводить­ся за ознаками, врахованими в тарифно-кваліфікаційному довіднику й відображеними в тарифному розряді, а також беруться до уваги не вклю­чені в довідник ознаки, але такі, що впливають на складність праці ро­бітників і вимагають від них більшого напруження, досвіду, зусиль, а саме: різноманітність робіт, керівництво працівниками, додаткова відповідальність у технологічному процесі, робота на основі самоконтролю.

Використовуючи в сукупності одержані результати за всіма напрямками, можна здійснити комплексну оцінку працівника та його роботи. Результати оцінки повинні враховуватись у процесі переміщення кадрів та прийому на роботу. Тут необхідно дотримуватись відповідності результатів оцінок відносно підвищення чи пониження працівників на посаді, кваліфікаційному розряду, а також з врахуванням їх інтересів, здібностей і можливостей.

Суть і завдання оцінки персоналу мають бути доступними і зрозумілими основному складу працівників як виробничого, так і управлінського персоналу.

Висновки. Основні напрями сучасної кадрової політики підприємства повинні включати систематичну атестацію кадрів, їх підготовку та перепідготовку, а також роботу з резервами кадрів.

Література

1. Методичні рекомендації для проведення атестації робочих місць за умовами праці: Постанова Кабінету Міністрів України від 1 серп. 1992 р. N442.

2. Колот А.М. Мотивація, стимулювання й оцінка персоналу: Навч. посіб. – К.: КНТЕУ, 2007. – 224 с.

3. Базаров Т.Ю. Основы организации и управления персоналом. – 2012// web. http://www.bussines.com.ua/ad/2012.


Карпенко І. магістрант

Науковий керівник к.е.н., доцент Бєляєва С.В.

Київський економічний інститут менеджменту, Київ

а Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

КРИТЕРІЇ ОПТИМІЗАЦІЇ КОМЕРЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ

АНОТАЦІЯ. У викладеному матеріалі визначено критерії оптимізації управління комерційною діяльністю сучасних підприємств. Доведено, що забезпечення високих темпів економічного розвитку підприємства можливе при наявності стабільних комерційних зв‘язків

КЛЮЧОВІ СЛОВА: комерція, комерційна діяльність, асортимент, споживачі.

ABSTRACT. In the above article the criteria of optimizing the business management of modern enterprises. It is proved that achieving high rates of economic development of the enterprise is possible in the presence of a stable commercial relations.

KEY WORDS: сommerce, commercial activities, product range, consumers.

Вступ. Сьогодні комерсант повинен володіти мистецтвом вести комерційні переговори з партнерами, знати способи і методи регулювання господарських взаємовідносин між покупцями і постачальниками товарів і послуг, споживчі властивості і методи якісної експертизи товарів, добре розбиратися в основах рекламної справи, маркетингу, менеджменту і багатьох інших спеціальних дисциплін.

Постановка задачі (мета). Розглянути критерії та етапи оптимізації комерційної діяльності підприємств на сучасному етапі господарювання.

Результати.

Оптимізація роботи комерційної діяльності сучасних підприємств потрібно проводити у розрізі наступних напрямків:

1.Удосконалення товарної пропозиції

2.Оптимізація форм та методів закупівель

3.Управління закупівельною діяльністю.

4.Покращення товаропостачання.

1.Удосконалення товарної пропозиції

Дійовим механізмом, який сприяє укріпленню позицій торгівельного підприємства на ринку, є розробка стратегій його розвитку, та, насамперед, ефективної стратегії управління товарним асортиментом. Ушакова Н.М. і Лігоненко Л.О. пропонують здійснювати стратегічне регулювання товарного асортименту на основі використання концепції маркетингу. Маркетинговий підхід дозволяє розробити конкретну стратегію, що базується на оцінці реальної ситуації на ринку, можливостей торгівельного підприємства і полягає у розробці необхідних заходів щодо реалізації комплексу цілей з використанням найбільш прийнятних економічних засобів.

Сутність розробленої вказаними вище авторами стратегії полягає в тому, що першочергова увага приділяється збалансованості товарних ресурсів, товарообігу та попиту населення як за загальним обсягом, так і в асортименті – з одного боку, товарообігу і прибутку – з іншого, а також – обґрунтуванню оптимальних пропорцій їх розвитку. Таким чином, за даною стратегією, економічне регулювання товарного асортименту має забезпечити відповідність між його складовими елементами. Така відповідність схематично виражається в наступному вигляді: товарні ресурси - роздрібний товарообіг-попит населення. Механізм регулювання товарного асортименту на торговельному підприємстві з позицій вимог задоволення попиту населення включає в себе постановку кінцевої цілі, визначення взаємопов’язаних з роздрібним товарообігом факторів, що підлягають регулюванню, реалізацію вимоги збалансованості товарних ресурсів, роздрібного товарообороту і попиту населення при обов’язковому його задоволенні. Блок-схема механізму регулювання товарного асортименту на основі концепції маркетингу представлена на рис. 1.

Ланцюг блоків А, Б, В, Г, Д, Ж характеризує механізм планової діяльності, його головним завданням є ув’язка всіх планових показників без врахування реалізації кінцевої мети. Вектори “ні” служать для констатації факту. Регулювання роздрібного товарообороту при цьому не здійснюється.


Рис. 1 Блок-схема механізму регулювання роздрібного товарообігу торговельного підприємства на основі маркетингу [1]

Ланцюг блоків А, Б, В, Г, Д, Є, Ж, К, М характеризує забезпечення збалансованості надходження товарів, роздрібного товарообігу і попиту населення при незадоволенні останнього в умовах дефіцитної економіки. Регулювання роздрібного товарообігу при цьому не здійснюється.

Ланцюг блоків А, Б, В, Г, Є, Ж, К, Л характеризує ситуація задоволення попиту населення. Регулювання товарного асортименту також не проводиться.

Ланцюг блоків А, Б, В, Г, Д, Є, Ж, З, І, К, Л чи М характеризують механізм регулювання роздрібного товарообороту на торговельному підприємстві, зумовлений специфікою ринкових відносин. Він сприяє реалізації поставленої мети при одночасному забезпеченні збалансованості надходження товарів, роздрібного товарообігу і попиту населення. Висновок результату в блоці Л свідчить про ефективність регулювання товарного асортименту, висновок у блоці М – про його неефективність через прийняття неправильного управлінського рішення. Блок З, таким чином, є елементом маркетингу, який забезпечує цілеспрямоване функціонування даної системи.

Дієвість запропонованого механізму регулювання товарного асортименту полягає в тому, що розроблена система здатна до постійного відтворення з метою досягнення задоволення запитів споживчої сфери.

Сигналом для подальшого циклу прийняття управлінських рішень служить невиконання цільової установки. Існує нормальний стан, при якому співпадають усі три величини: товарні ресурси, роздрібний товарообіг і попит населення. Разом з тим такий збіг нетривкий, в наступний момент пропорції, що склалися, порушуються. Хоча приведена система динамічна, вона володіє певною стабільністю, при відхиленнях механізм регулювання здатний повернути її до нормального стану.

2.Оптимізація форм та методів закупівель

Одним з найбільш важливих та складних етапів управління товарним забезпеченням підприємства є оптимізація обсягу та структури закупівлі товарів. Оптимізація обсягу та структури закупівлі являє собою процес вибору найкращих форм їх організації на підприємстві з урахуванням умов та особливостей здійснення його господарської діяльності.

Важливою передумовою здійснення оптимізації обсягу та структури закупівлі товарів являється вивчення факторів, що впливають на його об¢єм. Ці фактори можна розподілити на зовнішні та внутрішні.

3. Управління закупівельною діяльністю

Резерви підвищення ефективності діяльності із закупівлі товарів базовому підприємству слід вбачати у додаткових резервах заданого розвитку факторів, які впливають на діяльність із закупівель.

Групування резервів підвищення ефективності закупівельної політики підприємства можна провести в залежності від сфери впливу факторів.

Зростання темпів товарообороту можна досягти шляхом оптимізації товарних запасів і зменшення залишків запасів по групах товарів, швидкість обороту яких знижується протягом періоду (перш за все сюди відноситься непродовольча група товарів, а також консерви рибні та фруктово-ягідні).

Тісно переплітається зі зростанням обсягів товарообороту підприємства, і, відповідно, його закупівельною діяльністю, асортиментна політика підприємства. Так, враховуючи профіль діяльності підприємства, шляхами зростання обсягів товарообороту, і, відповідно, потреб у закупівлі товарів, є розширення товарної номенклатури товарів, що пропонуються до продажу, нарощування асортименту “вниз”, тобто включення в асортимент товарів нижчих цін зі збереженням, по можливості, якості товарів, перш за все по групах товарів “стійкого попиту”. Окрім цього слід підвищити якість передпродажного та післяпродажного обслуговування – тобто збільшити долю товарів які реалізуються з гарантією, слідкувати за поповненням товарів в торговельному залі тощо.

4.Шляхи покращення процесу товаропостачання

Комерційні зв’язки між постачальниками та покупцями товарів – широке поняття. Сюди відносяться економічні, організаційні, комерційні, адміністративні, правові, фінансові та інші відносини, які складаються між покупцями та постачальниками в процесі постачання товарів.

Найкращою формою організації комерційних відносин оптових підприємств з торговими підприємствами з продажу товарів, що обслуговуються, є договори купівлі – продажу товарів. В договорі купівлі – продажу слід передбачити кількість, асортимент та строки поставки товарів, порядок постачання, якість та комплектність товарів, майнову відповідальність сторін за недопостачання товарів, постачання з запізненням та поставку неякісного товару.

Забезпечення високих темпів економічного розвитку підприємства можливе при наявності стабільних комерційних зв‘язків, адже, чим більше укладених угод, тим більший обсяг товарів підприємство може реалізувати, тим самим нарощуючи свої обороти (але до певної межі). При проведенні комерційної роботи підприємство повинно намагатися максимізувати обсяг отриманого прибутку від здійснення кожного комерційного зв‘язку при мінімальному рівні ризику. Це в свою чергу дасть змогу забезпечити фінансову стійкість підприємства взагалі.

Висновки . З метою удосконалення закупівельної діяльності сучасних підприємств необхідно розширити асортимент товарів, проводити гуртові закупки з отриманням товарів по мірі необхідності, налагоджувати зв’язки безпосередньо з виробниками продукції, оптимізувати обсяги закупівель та використовувати цінові дисконти при закупівлі товарів.

Література

1. Мескон М.Х., Альберт М., Хедоури Ф. Основы менеджмента. М.: “Дело”, 1993.

2. Мазаракі А.А., Ушакова Н.М., Лігоненко Л.О. Економіка торговельного підприємства: підруч. для вузів.- К.: Хрещатик, 1999.

3. Менеджмент та маркетинг: досягнення і перспективи: Матеріали IX Всеукраїнської науково-практичної конференції, 13 березня 2015 р. - К.: Політехніка, 2015. — 308 с.


Коваленко В.М., магістрант

Науковий керівник д.е.н., профессор Румянцев А.П.

Київський економічний інститут менеджменту, Київ

Особливості управління зовнішньоекономічною діяльністю підприємства

Повноцінне функціонування економіки жодної країни не може відбуватися без розвиненої системи зовнішньоекономічної діяльності. Включення національної економіки в систему світових господарських процесів позитивно впливає на розвиток економіки країни, сприяє підвищенню технічного рівня виробництва, раціональному використанню природно-сировинних ресурсів, ліквідації дефіциту окремих товарів і, тим самим, підвищенню рівня життя населення.

В умовах світової фінансової кризи та світових тенденцій глобалізації посилюється конкурентна боротьба між підприємствами. Як наслідок підвищуються вимоги підприємства до проведення маркетингового дослідження зовнішнього ринку та вибору його зовнішньоекономічної стратегії. Адже тільки правильний вибір стратегії та вибір зовнішнього ринку на який буде здійснюватись експорт продукції в змозі передбачити майбутнє та здійснювати зовнішньоекономічну діяльність, мінімізуючи при цьому вплив світової фінансової кризи [1, с. 143].

Більшість країн світу, маючи обмежену ресурсну базу і вузький внутрішній ринок не в змозі виробляти з достатньою ефективністю товари, які необхідні для внутрішніх потреб. Для таких країн зовнішньоекономічні зв’язки є способом отримання необхідних товарів. Країни з великим сировинним потенціалом базують свої економічні системи на основі реалізації експортного потенціалу. Отже, необхідність існування зовнішньоекономічних зв’язків обумовлюється тим, що різні країни мають різні виробничі умови. Виходячи з цього, країни спеціалізуються на виробництві такої продукції, яка значною мірою дешевша від зарубіжних аналогів, що в кінцевому підсумку приносить прибуток кожній країні-учасниці, задовольняє потреби споживачів у продукції кращої якості.

Зовнішньоекономічну діяльність розглядають як один із аспектів зовнішньоекономічних зв’язків. Разом з тим, вона являє собою самостійну діяльність підприємства, яка є складовою частиною господарської діяльності підприємства та такою частиною його діяльності, котра здійснюється на міжнародному рівні у взаємодії з господарськими суб’єктами інших країн. З іншого боку, зовнішньоекономічна діяльність – це господарська взаємодія різнонаціональних економічних суб’єктів з приводу міжнародного обміну товарами та послугами, експорту капіталу, що пов’язаний із створенням дочірніх компаній, філіалів за кордоном, вкладанням капіталів в акції іноземних підприємств, створенням спільних підприємств.

До основних функцій, які виконує зовнішньоекономічна діяльність слід віднести такі: сприяння вирівнюванню рівня економічного розвитку (національного та світового); здійснення співставлення національних та світових витрат виробництва; реалізація переваг міжнародного поділу праці і, як наслідок, сприяння підвищенню ефективності національної економіки [2, с.126].

Основними мотивами розвитку зовнішньоекономічної діяльності на рівні підприємства можуть бути: розширення ринку збуту своєї продукції за національні межі з метою максимізації прибутку; закупка необхідної сировини, комплектуючих виробів, нових технологій і обладнання; залучення інжинірингових та інших послуг для потреб виробництва, з урахуванням їх унікальності, більш високої якості і низьких цін у порівнянні з внутрішнім ринком; залучення іноземних інвестицій з метою модернізації виробництва, зміцнення експортного потенціалу і конкурентних позицій на світових товарних ринках; участь у міжнародному розподілі праці, спеціалізації та кооперації виробництва з метою успішного розвитку своєї економіки.

Література:

  1. Дідківський М.І. Зовнішньоекономічна діяльність підприємства.- К.: Наука, 2006.-462с.
  2. Черевань В. П., Румянцев А. П., Романенко А. Ф. Міжнародна економічна діяльність: Навч. посіб.: - К.: Вид. Дім «Слово», 2008.- 456с.

Корнієнко М.Ю., магістрант

Науковий керівник д.е.н., професор Румянцев А.П.

Київський економічний інститут менеджменту, Київ

Специфіка управління міжнародним маркетингом на підприємстві

Міжнародна маркетингова діяльність представляє діяльність, спрямовану на активізацію ринку через виявлення потреб, пошук нових способів їх формування і задоволення шляхом обміну та врахування довготривалих інтересів людини і суспільства. За своєю суттю вона є соціально-економічною. Сприяючи створенню переваг у вигляді форми, часу, місця, умов для перенесення права власності на товар та підвищення престижності і репутації споживача товару, маркетинг виконує важливу соціальну функцію. Економічна ж функція полягає у забезпеченні підприємству гарантій продажу виробів, прибутків для подальшого розвитку розширеного виробництва. Таким чином, ефективний розвиток підприємницької діяльності передбачає необхідність використання маркетингових інструментів. Тому розгляд особливостей організації міжнародного маркетингу на підприємстві та шляхів її вдосконалення є доволі актуальним в сучасних умовах. Маркетинг є однією із систем управління підприєм­ством, що передбачає врахування всіх процесів, які відбуваються на ринку, для прийняття господарських рішень [1]. Концепція мар­кетингу виникла наприкінці із загостренням про­блем збуту і широким застосуванням нових, так званих нецінових засобів конкурентної боротьби (якість, диференцію­вання продукту, реклама тощо). До того ж у 60-х роках з¢являється новий різновид ринкової концепції управління — міжнародний марке­тинг, створюються міжнародні організації і національні асоціації маркетингу (Європейське суспільство з вивчення суспільної дум­ки і маркетингу (ЕСООМАР), Міжнародна федерація маркетингу (МФМ), Міжнародна рада з маркетингової практики МТ палати, Інститут маркетингу Великобританії, Індійський інститут маркетингу та управління, Українська асоціація маркетингу (1996 р.)). Міжнародний маркетинг – неодмінний атрибут функціонування підприємств поза межами рідної держави, який сприяє підприємницькій діяльності вітчизняних компаній на зарубіжних ринках і створює умови, найсприятливіші для бізнесу [2]. Маркетинг передбачає максимально широке і повне викори­стання ринкових умов, усіх чинників комерційного успіху в ім'я досягнення основної мети — одержання прибутку. Таке загаль­не спрямування стратегії маркетингу, яка, з урахуванням умов, що склалися, визначає сукупність тактичних прийомів (комплекс маркетингу) щодо виходу на ринок, сприяє зміцненню конку­рентних позицій, оптимізації збуту, активному впливу на сферу реалізації. Запровадженню концепції маркетингу на підприємстві має сприяти низка умов, окремі з яких створюються на підприємстві, передусім, технологічні, фінансові, кадрові. Однак більшість з них формується за межами підприємства, яке не має на них впливу. Наприклад, експортно-імпортна політика держави. Важко уявити ситуацію, за якої б всі умови сприяли запровадженню концепції маркетингу. Тому важливо знати ці умови, вміти їх прогнозувати та доступними методами в одних випадках пом’якшувати їх негативний вплив, а в інших — максимально використовувати в діяльності підприємства. [3].

Література:

1. Ансофф И. Стратегическое управление: Сокр. пер. с англ. / Научн. ред. и автор предисловия Л.И. Евенко. - М.: Экономика, 1989.- 519 с.

2. Баркан Д.И. Маркетинг для всех. – Л.: Культ-информ-пресс, 1991. – 256 с.

3. Гаркавенко С. С. Маркетинг. — К.: Лібра, 1998. — 382 с.


Мальчевська М.А., магістрант

Науковий керівник к.е.н., доцент Коваленко Ю.О.

Київський економічний інститут менеджменту, Київ

I . Теоретичні основи управління експортною діяльністю підприємств

Дослідження теоретичних основ управління експортною діяльністю дозволяє зробити наступні висновки: свій вибір ринкової трансформації Україна зробила разом із проголошенням незалежності. Йдеться про утвердження основного принципу державотворення, за яким суверенність держави можлива лише на основі ринкової трансформації економіки. Тому головним завданням зовнішньоторговельної політики країни та її регіонів є створення сприятливих зовнішньоекономічних умов для розширеного відтворення економіки, розробка механізмів її модернізації, засвоєння досягнень міждержавного спілкування, обмін досягненнями науково-технічного прогресу з іншими країнами.

Розуміння того, що економічне зростання неможливе без глибоких експортоорієнтованих цілей надзвичайно важливе для суб'єктів, які безпосередньо працюють у цій сфері. Для інтеграції економіки у світовий економічний простір Україна має оволодіти часткою світового ринку, яка відповідає можливостям її природно-економічного і науково-технічного потенціалу. Це створення додаткової можливості для інтеграції її експортоздатних підприємств у відкриту ринкову систему глобалізації зовнішньоторговельних зв'язків.

Серед найважливіших організаційних факторів успіху українських компаній на зовнішніх ринках можна виділити такі:

- формування чітких цілей і пріоритетів міжнародної спеціалізації та зовнішньоекономічної політики України;

- розробка сучасних міжнародних маркетингових програм, які б ефективно поєднували світові досягнення у сфері маркетингу з досвідом експортно-імпортної діяльності та господарською орієнтацією України;

- визначення сильних і слабких позицій українських виробників, які працюють у міжнародному середовищі, та створення дійової системи державної підтримки міжнародно-спеціалізованих підприємств;

- підготовка обґрунтованих бізнес-планів виходу та присутності українського бізнесу на міжнародних ринках;

Розглянувши теоретичні основи управління експортною діяльністю підприємства, можна прийти до висновку, що у фундаментальному плані вивчення моделей регулювання розвитку зовнішньоекономічних зв'язків в аспекті міжнародних відносин потребує подальшого сполучення різноманітних підходів, що спираються на теорію, а в прикладному плані - на вивчення фактів, пояснень та прогнозування подальшої еволюції ситуації, на підготовку, а надалі - на прийняття рішень щодо регулювання можливих змін ситуації.

Набір теоретичних і методологічних орієнтирів є необхідним для прийняття правильних рішень. Це стосується практично всіх сфер діяльності людини, що спостерігаються в економічному житті, а тим більше у зовнішньоекономічній діяльності, і має особливо важливе значення, адже правильні рішення визначають розвиток цілих секторів і галузей народного господарства. Припущення помилок у цій сфері може призвести до значних перекосів, виявити які буде значно складніше, що займе багато зусиль і часу.

Обґрунтування нової моделі зовнішньоторговельної діяльності повинно бути адекватним зовнішній господарській сфері і відштовхуватись від внутрішніх реалій.

Література

1. Бабенко В., Кредісов А. Політика стимулювання експорту та її інструменти // Економіка України: №2, 2003

2. Червань В.П., Румянцев А.П., Романенко Л.Ф. Міжнародна економічна діяльність. Київ: видавничий Дім «Слово», 2003. -280с.

3. Терещенко О.А. “Комплексна оцінка експортних товарів”//Економіка, фінанси, право. – К., 2001. – № 2. – с.12-13.


Мініна О.О., магістрант

Науковий керівник к.е.н., доцент Коваленко Ю.О.

Київський економічний інститут менеджменту, Київ

Теоретичні основи управлі ння міжнародно ю маркетингово ю діяльност ю

Міжнародна маркетингова діяльність представляє діяльність, спрямовану на активізацію ринку через виявлення потреб, пошук нових способів їх формування і задоволення шляхом обміну та врахування довготривалих інтересів людини і суспільства. За своєю суттю вона є соціально-економічною. Сприяючи створенню корисностей у вигляді форми, часу, місця, умов для перенесення права власності на товар та підвищення престижності і репутації споживача товару, маркетинг виконує важливу соціальну функцію. Економічна ж функція полягає у забезпеченні підприємству гарантій продажу виробів, прибутків для подальшого розвитку розширеного виробництва. Таким чином, ефективний розвиток підприємницької діяльності передбачає необхідність використання маркетингових інструментів [1, с.134]. Тому розгляд особливостей організації маркетингу на підприємстві та шляхів її вдосконалення є доволі актуальним в сучасних умовах.

Переважна більшість підприємств функціонують на засадах кооперування, потребуючи послуг постачальників, торгових посередників та інших допоміжних підприємств, і тим самим створюють систему маркетингу. Залежно від властивих суспільству інститутів культури, політики, права, розвитку науки і техніки, реальні для досягнення різні варіанти цілей маркетингу: максимальне споживання товарів, збільшення отримання максимального прибутку, частка ринку, задоволення потреб споживачів, поліпшення якості життя громадян та суспільства.

Маркетинг розглядають як концепцію, як спосіб мислення, як комплекс операцій, здійснюваних спеціалістами. Концепція маркетингу характеризує наукову систему надання послуг і одержання взаємної вигоди підприємством та споживачем. Досягненню підприємствами західних країн найвищого ступеня концептуальної досконалості передували певні етапи розвитку маркетингу та відповідної концепції, зокрема, концепція збутового маркетингу, власне маркетингова та концепція соціально-етичного маркетингу. Кожна з цих концепцій відповідала вимогам свого часу, відігравала певну роль, вичерпувала та заперечувала себе і тим самим сприяла появі нової, ефективнішої концепції .

Як правило, кожне підприємство в умовах ринку виконує певні маркетингові функції. Проте лише незначна кількість підприємств протягом тривалого часу застосовує у своєму бізнесі філософію маркетингу [2, с.34]. Визначені підприємством мета та концепція вимагають добору конкретного маркетингового інструментарію, зокрема факторів продукту, ціни, місця, просування, реалізації певного процесу маркетингу, тобто різноманітних операцій, що виконують фахівці задовго до появи виробу на ринку, під час його виготовлення, продажу посередникам і остаточним покупцям та в процесі споживання продукту.

Однією з важливих умов ефективного управління міжнародною маркетинговою діяльністю підприємства є проведення необхідної ринкової сегментації. Для цього використовуються п'ять критеріїв оцінки: відмінності в сприйнятті, розпізнаваність сегментів, доступність сегментів, рентабельність сегментації, стабільність ринкових сегментів [3, с.6]. Структура ринкових сегментів повинна характеризуватися постійністю, даючи можливість компанії з часом відчути ефект від зусиль своєї маркетингової програми. Якщо купівельні потреби міняються дуже швидко, то сегмент, що демонстрував певний ступінь сприйнятливості, не буде таким через декілька місяців. Такий короткий період просто не дозволить компанії одержати перевагу від проведеної ринкової сегментації.

Література:

1. Балабанова Л.В. Маркетинг: Підручник.-2-ге вид., перероб. і доп.-К.: Знання-Прес, 2014. − 645 с.

2. Прауде В.Р., Білий О.Б. Маркетинг: навчальний посібник. − К.: Вища школа, 1994. − 256 с.

3. Скибінський С.В. Управління маркетингом. Текст лекції. − Львів: ЛТЕІ, 2013. − 20 с.


Мулярчик Я.А., магістрант

Науковий керівник д.е.н., профессор Румянцев А.П.

Київський економічний інститут менеджменту, Київ

Управління інноваціями при здійсненні міжнародних транспортних операцій підприємств

Формування ринкової економіки України та нарощення обсягів її зовнішньоекономічної діяльності вимагають обґрунтування стратегічних завдань розвитку підприємств транспортної галузі та підвищення ефективності функціонування системи транспортного обслуговування зовнішньої торгівлі. Гостро постає питання щодо повного використання транзитного потенціалу країни; підвищення ефективності діяльності транспортних компаній, управління якими потребує нових наукових та методичних розробок для оцінки економічної ефективності й розвитку технологій транспортного обслуговування.

Дослідження теоретичних аспектів управління інноваціями у зовнішньоекономічній діяльності дозволяє зробити наступні висновки. По-перше, інновацію (нововведення) можна визначити як перше практичне використання нового науково-технічного (технологічного), організаційно-економічного, виробничого або іншого рішення. Позитивний вплив інновацій відчувається як для економічно відсталих, так і для розвинених регіонів, а також для підприємств в умовах їх відродження на початкових етапах, утримання набутих позицій і подальшого розвитку.

По-друге, існує два основні підходи до трактування поняття інноваційного процесу на підприємствах: широкий, згідно якого даним терміном описуються будь-які зміни на підприємстві, і, відповідно до якого відносяться і організаційні нововведення – це зміни в сфері управління. Організаційні нововведення являють собою внутрішньо організаційний інноваційний процес, що характеризується наявністю якісних і кількісних перетворень у структурних, процедурних і виробничих елементах системи управління підприємства, спрямований на підвищення ефективності його функціонування шляхом поліпшення якості управлінських рішень.

По-третє, управління процесом організаційних інновацій у широкому розумінні - це професійна діяльність, заснована на використанні сучасних наукових знань, навичок, методів, засобів і технологій та орієнтована на одержанні ефективних результатів у здійсненні цілеспрямованих змін. З погляду кібернетичного підходу управління варто розглядати як цілеспрямований вплив однієї системи на іншу для зміни її поведінки (стану) відповідно до змінних умов зовнішнього середовища. Метою функціонування системи управління організаційними нововведеннями виступає створення умов для реалізації організаційних інновацій, що забезпечують оптимальне використання ресурсів підприємства.

Література:

1. Ансофф И. Стратегическое управление: Пер. с англ. – М.: Экономика, 1990. – 520 с.

2. Балабанов И.Т. Инновационный менеджмент. – СПб.: Питер, 2006. –208 с.

  1. Блудова Т. Глобалізація транспортної системи та поняття "транзитний потенціал країни" / Блудова Т. // К. : Економіка України - № 10. - 2009. – С. 14-20.

Нечаєва С.С . , магістрант

Науковий керівник к.е.н., доцент Бєляєва С.В.

Київський економічний інститут менеджменту, Київ

удосконалення морально-психологічних методів стимулювання персоналу підприємств готельного господарства

АНОТАЦІЯ. У викладеному матеріалі розглянуто основні принципи матеріального та нематеріального стимулювання працівників готельного господарства, що дозволять підвищити рівень продуктивності праці, уникнути зрівняльності заробітної плати, виховати у працівника почуття гордості своєю роботою.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: персонал, матеріальне стимулювання, нематеріальне стимулювання, рейтинг.

ABSTRACT. In the above article the main principles of material and non-material stimulation of employees of the hotel industry, will allow to increase the level of productivity, to avoid Runaldo wages, to educate the employee a sense of pride in their work.

KEY WORDS: staff, material incentives, moral incentives, a rating.

Вступ. На нинішньому етапі розвитку соціальних систем в Україні та закордоном помітна тенденція до зростання значення норм моралі, а також норм, розроблюваних громадськими організаціями в умовах поступового скорочення сфери застосування правових норм. У зв’язку з цим, виникає проблема доцільного вибору соціальних норм у кожному конкретному випадку з урахуванням ситуації і особистих якостей виконавця, характеру його інтересів та сфери діяльності.

Постановка задачі (мета). розглянути основний зміст, переваги і недоліки матеріального і нематеріального стимулювання працівників підприємств ресторанного господарства. Розглянути можливості використання даних підходів на практиці.

Результати.

Засобами соціального регулювання є колективні договори, угоди, контракти, взаємні зобов’язання, правила внутрішнього розпорядку, статути, правила етикету. Сюди також відносять черговість задоволення потреб залежно від трудового стажу, виробничої активності працівників тощо.

Стимулювання колективної ініціативи здійснюється різними шляхами. Це ознайомлення працівників з історією підприємства, його кращими працівниками та їх заслугами, наслідування добрих старих традицій та створення нових, прагнення до того, щоб працівники дорожили маркою підприємства, досягли високої якості праці, підвищували кваліфікацію. Для цього пропоную впровадити на підприємствах готельного господарства “Екран якості”. Менеджер з персоналу має щомісячно визначати рейтинг кожного працівника на основі спеціально розробленої шкали досягнень та упущень в роботі (табл. 1).

Таблиця 1

Шкала упущень та досягнень в роботі працівників

Показники

Значення коефіцієнту, Мі

1. Перелік упущень в роботі.

Порушення трудової дисципліни

-0,25

Низька якість обслуговування

-0,25

Нераціональне використання сировини та матеріально-технічних засобів

-0,25

Дії або поведінка, які знижуюють імідж підприємства

-0,15

Знаходження працівника на лікарняному, в адміністративній або творчій відпустці

-0,1 за кожний тиждень

Поява на роботі в нетверезому стані

-0,15

Невиконання доручень керівника

-0,25

2. Перелік досягнень в роботі.

Висока трудова дисципліна

0,25

Висока якість обслуговування

0,25

Робота працівника, що сприяє економії матеріальних ресурсів

0,25

Дії, що підвищують імідж підприємства

0,2

Робота працівника без лікарняних листів

0,1

Творчий підхід працівника до роботи

0,15

Підвищення рівня кваліфікації

0,1

За підсумками роботи за місяць пропонуємо складати спеціальний рейтинговий плакат та вивішувати його на підприємстві для загального ознайомлення. Тим працівникам, які будуть займати І – ІІІ місце у рейтинговій таблиці, пропонуємо сплачувати додаткову премію:

  • І місце – 500 грн.;
  • ІІ місце – 400 грн.;
  • ІІІ місце – 200 грн.

Передбачається, що цей захід сприятиме створенню духу перегонів у колективі і буде служити моральним стимулом до праці.

Велике значення надається стимулювання особистої ініціативи за допомогою моральних стимулів. При високій якості індивідуальної праці такими стимулами є:

- підвищення рівня відповідальності (делегування повноважень, що дає змогу працівнику приймати рішення від імені керівництва, почесне доручення представляти підприємство в інших організаціях, виступати з доповіддю на нарадах та інше);

- зміцнення авторитету працівника, що відзначився, публічною похвалою, високою оцінкою результатів його праці у присутності інших співробітників;

- зарахування до резерву на заміщення керівної посади, показник особистої перспективи (просування по службі), розкриття перед працівниками перспектив розвитку підприємства і в зв’язку з цим його службове зростання;

- особиста неформальна похвала підлеглого в процесі ділових контрактів, моральна підтримка, іменні поздоровлення із знаменними датами;

- рекомендація працівника для виступу в пресі, по радіо, в телепередачі про передовий досвід свого колективу чи про особистий досвід.

Важливим стимулом до праці виступає задоволеність людини своєю працею. Збагачення роботи високим творчим змістом, перетворення її в улюблену справу забезпечують, в свою чергу, як і інші стимули, приріст продуктивності і ефективності.

В сучасних умовах виникає зв’язок між задоволеністю працею і її цікавістю і результативністю. “Цікавість”, в багатьох випадках, залежить від рівня кваліфікації. Соціологічні дослідження показують, що з числа висококваліфікованих працівників дві треті вважають свою роботу цікавою. Серед малокваліфікованих таку думку висловлюють менше половини опитаних.

Взаємозв’язок інтересу, розумової праці і кваліфікації відображається і на показник плинності: серед висококваліфікованих працівників цей показник знижується, серед працівників з низьким змістом розумової праці – збільшується, тому що значення цього фактора в мотивації працівників збільшується. Керівництво готелю повинно створити на підприємстві умови для колективної і індивідуальної творчості:

1) сприяти розвитку ініціативи;

2) помітити особливий талант кожного і знайти йому місце в загальній справі;

3) надавати можливість для висказування власної думки;

4) рахуватись з пропозиціями;

5) втілювати мудрість колективного розуму;

6) забезпечувати реальний вплив кожного працівника на виробітку нових заходів;

7) вивчити настрій людей, вплинути на них, щоб не допустити стресових ситуацій.

Крім заохочень, необхідно створити систему санкцій. Порушники дисципліни можуть бути переведені на менш оплачувану роботу або суміщені на низьку посаду на термін до трьох місяців і більше, в залежності від порушення. Звільнення за систематичне порушення трудової дисципліни, премії по новому місцю роботи протягом 6 місяців виплачуватись у половинному розмірі. Прямі збитки, які виникли з вини працівників і службовців, покривається за рахунок їх заробітної плати, але не більше половини середньомісячного заробітку.

Успішність роботи керівника, вирішення завдань, які стоять перед колективом набагато залежить від уміння керівника керувати поведінкою людей, їх діями, ставленням одного до іншого і до праці. Перед керівником стоїть задача, котра пов’язана не тільки з тим, щоб правильно організувати роботу людини, але й виховати працівника усвідомлення значущості виконуваної справи, розвивати задоволення саме від такої праці, виховувати інтерес до неї. Для вдосконалення своєї діяльності керівник колективу повинен мати ясне уявлення про психологічні особливості людини, які є основою мотивації її поведінки.

Вивчення практики вирішення керівниками мотиваційних задач свідчить, що тут необхідно застосовувати два підходи : стратегічний і тактичний.

Стратегічний підхід полягає в тому, що у кожного працівника виховати почуття відповідальності, занепокоєння за ефективність роботи готелю. Тоді загальне й особисте будуть поєднані. Тактичний підхід з боку керівника полягає в тому, щоб напочатку цієї роботи, вже знаючи проблеми кожного, він зорієнтувався, що є найбільш значущим для кожного з них, які стимули найбільш значущі, які стимули найбільш переважають. Таким чином, можна націлити колектив на прискорення інтенсифікації виробництва.

Мотиваційні задачі, що стоять перед керівником підприємства готельного господарства умовно можна поділити на такі групи :

1. Спонукати працівника змінити ставлення до особистої праці.

2. Спонукати працівника до виявлення зацікавленості до праці всього колективу готелю.

3. Спонукати інтерес до інтенсивної праці.

4. Задовольнити потребу працівника у престижі.

5. Домагатися у колективі готелю соціальної справедливості у розподіленні моральних, соціальних і матеріальних благ, виходячи з успіхів в інтенсифікації виробництва.

Висновки. Наведені вдосконалення матеріального і нематеріального стимулювання працівників підприємств готельного господарства дозволять підвищити рівень продуктивності праці, уникнути зрівняльності заробітної плати, виховати у працівника почуття гордості своєю роботою.

Література

1. Еськов А.Л. Управление мотивацией: новое время – новый взгляд // Менеджер. Вісник державної академії управління. №1(17). – 2015.

2. Колот А.А. «Зарубіжний досвід матеріального стимулювання”, “Україна: Аспект праці”, №2, 2013 р.

3. Матин К.Е. “Материальное стимулирование в экономике. Из опыта зарубежных стран”, - М., “Экономика”, 2012 год.


Прокопець В.М ., магістрант

Науковий керівник к.е.н., доцент Коваленко Ю.О.

Київський економічний інститут менеджменту, Київ

Управління міжнародними торгово-посередницькими операціями підприємства в умовах глобалізації

Сьогодні торговельно-посередницька діяльність є досить поширеною в світі і виступає важливою та невід’ємною частиною сучасної ринкової економіки. Правильно організована торговельно-посередницька діяльність сприяє оптимізації виробничої і комерційної діяльності, розширенню її масштабів, підвищенню ефективності на основі комплексних ринкових досліджень, вивчення факторів ризику по всій їхній сукупності, достовірного прогнозування майбутнього з достатньо чіткими орієнтирами бажаного комерційного успіху.

Дослідження теоретичних основ здійснення міжнародної торговельно-посередницької діяльності дозволяє зробити наступні висновки. По-перше, підприємства в умовах ринкової економіки значну увагу приділяють проблемам оптимізації процесу просування товарів від виробника до споживача. Їм приходиться вибирати: продавати товар самим чи скористатися послугами посередників. Як показав досвід таких розвинутих країн, як США, Великобританії, Японії, Німеччини, Швеції , більшість виробників вважає, що використання посередників приносить їм певну користь.

По-друге, у виробників не вистачає фінансових ресурсів для здійснення прямого продажу. Але навіть якщо товаровиробник і може дозволити собі створити власні канали розподілу, в багатьох випадках він заробляє більше, якщо збільшить капіталовкладення у свій основний бізнес. Використання посередників пояснюється в основному їх неперевершеною ефективністю в забезпеченні широкої доступності товару і доведення його до цільових ринків. Завдяки своїм контактам, досвіду, спеціалізації і розмаху діяльності посередники пропонують фірмі більше того, що вона сама може зробити наодинці. По-третє, в числі фірм, підприємств і організацій-учасників ринкового товарного обороту, особливе місце відводиться торговельно-посередницькій галузі, яка являється важливим провідником товарної, фінансової і інвестиційної політики. Раціонально організована торговельно-посередницька діяльність сприяє оптимізації виробничої і комерційної діяльності, розширенню її масштабів, підвищенню ефективності на основі комплексних ринкових досліджень, вивчення факторів ризику по всій їхній сукупності, достовірного прогнозування майбутнього з достатньо чіткими орієнтирами бажаного комерційного успіху. Тим самим, вказана галузь створює необхідну комерційну інформацію для надання відповідних послуг всім учасникам ринкового обороту, які потребують управління власними ринковими сегментами по всьому ланцюгу відтворювального процесу.

Література:

1. Бланк И. А. Торгово-посредническое предпринимательство. — К.2002. – [1-231 с.].

2. Віноградська А. М. Комерційна діяльність торговельного підприємства. — К.: Вид-во КНТЕУ, 2005. – [ 2- 326 с.].

3. Войчак А.В. Маркетинговий менеджмент: Підручник—К.: КНЕУ,1998.—[3-268с.].


Сухоцька В .В., магістрант

Науковий керівник д.е.н., професор Румянцев А.П.

Київський економічний інститут менеджменту, Київ

Управління діяльністю підприємства з надання міжнародних транспортно-експедиційних послуг.

В сучасному світі транспортно-експедиторська діяльність і транспортно-експедиторські послуги є невід’ємною частиною підприємницької діяльності, транспортних перевезень, логістики, і зокрема зовнішньоекономічної діяльності. Транспортно-експедиторська діяльність виконує посередницькі функції між експортером і імпортером, чим дуже спрощує здійснення зовнішньоторговельних операцій. Згідно з даними Міжнародної федерації експедиторських асоціацій (FIATA) на сьогодні 75 — 80% відправлень генеральних i контейнеризованих зовнішньоторговельних вантажів оформляється не вантажовідправниками, а за їх дорученням експедиторськими й агентськими підприємствами.

Транспортно-експедиторська діяльність – це комплекс послуг, які включають увесь спектр робіт, пов’язаних з перевезенням (транспортуванням) вантажів (товарів), а також з їх навантаженням, забезпеченням охорони, страхуванням та доставкою вантажів в пункт призначення.

Компанії, що здійснюють транспортно-експедиційне обслуговування володіють автомобільними парками, контейнерами, залізничними засобами, складами, термінами, причинами і ін. До комплексу послуг із транспортно-експедиційного обслуговування (ТЕО) вантажів відносяться послуги: фрахтування суден і розрахунки за фрахтом; розрахункові операції за зовнішньоторговими контрактами; консультації щодо розрахункових і експедиторських операцій; митне декларування вантажів; завантажувально-розвантажувальні роботи; зберігання вантажів; автоперевезення; оформлення товаророзпорядчої документації; страхування вантажів; сортування, перетарювання, нагромадження, комплектація вантажних партій збірних відправлень, маркування і пере-маркування вантажів, а також інші операції, які не виконуються перевізниками у пунктах перевалки та збереження вантажів.

Важливим елементом відносин із транспортно-експедиційною компанією є укладання договору транспортного експедирування, за яким одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу.

Правове регулювання транспортно-експедиторської діяльності здійснюється на рівні національного та міжнародного законодавства національними та міжнародними організаціями.

В Україні значення транспортно-експедиційного ринку є суттєвим. Зокрема, частка підприємств, що відносились до сфери транспорту, складського господарства, поштової та кур'єрської діяльності складала 15,9% від загальної кількості (8699 підприємств).

Традиційно транспортні послуги займають провідні позиції у структурі експорту послуг України. Так, у 2014 році понад половину загального обсягу послуг (53%) припадало на послуги різних видів транспорту. Найбільшу частку в загальному обсязі імпорту послуг за 2014р. також складали транспортні послуги – 21,6% (переважно за рахунок одержання послуг повітряного та залізничного транспорту).

Особливості та структура транспортно-експедиційного обслуговування зовнішньоторговельного вантажопотоку України відображає розподіл останнього за видами транспорту. Так, обсяги експорту товарів у 2014 р. за видами їх транспортування розподілялися таким чином: морськими суднами перевезено 47,4% від загального обсягу експорту товарів, вантажними автомобілями – 24,3% та залізничними вагонами – 19,0%. Серед основних видів транспорту, яким ввозились товари в Україну, значна частка припадала на вантажні автомобілі – 41,1%, залізничні вагони – 19,8%, контейнери на морському судні – 19,8% .

Література:

1. Герчикова И.Н. Международное комерческое дело. - Учеб. для узов. -М.: ЮНИТИ - ДАНА, 2001. [1- 671 с.]

2. Григорак М.Ю. Анализ рынка логистических услуг в Украине / М.Ю. Григорак, В.В. Коцюба. // Логистика: проблемы и решения. – 2013. – №2 (3). [ 21-25 c.]

3. Зеркалов Д.В. Транспортно-експедиторська діяльність. Монографія. – Київ «Основа». – 2014 р. [3-237c.]


Щелгачов С.М ., магістрант

Науковий керівник д.е.н., професор Румянцев А.П.

Київський економічний інститут менеджменту, Київ

Управління діяльністю підприємств на світовому ринку туристичних послуг

На сучасному етапі розвитку світового господарства міжнародна торгівля послугами набуває все більшого значення. Це викликано науково-технічним прогресом у сфері матеріального виробництва, поглибленням міжнародного поділу праці і ростом соціально-економічних потреб багатьох країн. В якості одного з провідних напрямів діяльності в сфері послуг, розглядається міжнародний туризм.Ця галузь останнім часом швидко розвивається, приносить значні прибутки та забезпечує робочі місця в багатьох країнах. Міжнародний туризм є активним джерелом надходжень іноземної валюти і здійснює вплив на платіжний баланс країни. Туризм впливає не лише на економіку багатьох країн, а й на їх соціальне та культурне середовище, екологію. Він певною мірою сприяє формуванню позитивного іміджу країни, виконує культурно-освітні функції. Сьогодні в міжнародному туристичному обміні приймають участь практично всі країни світу, як розвинуті, так і ті, що розвиваються. Для багатьох з них туризм став провідною галуззю, що визначає їх міжнародну спеціалізацію.

Активна інтеграція України у світовий ринок туристичних послуг є як економічно необхідним, так і об’єктивно закономірним процесом, оскільки, з одного боку, цілеспрямований розвиток міжнародного туризму є одним із чинників розвитку національної економіки, інструментом її інтеграції в систему світогосподарських зв’язків, засобом диверсифікації зовнішньоекономічної діяльності за рахунок динамічного розвитку сфери послуг, а з іншого боку, активізація участі України в міжнародному житті, розширення зовнішньоекономічних зв’язків, відповідно, обумовлює розвиток міжнародного туристичного обміну, пов’язаного із зростанням кількості міжнародних економічних, соціальних, наукових, культурних контактів. Саме тому, дослідження питання інтеграції України у світовий ринок туристичних послуг є актуальним в сучасних умовах.

Сьогодні пріоритетними напрямами діяльності в сфері туризму для нашої країни є встановлення договірних відносин з країнами, що є перспективними для України туристичними ринками, вивчення та впро­вадження практики створення нормативно-правової бази туризму, ор­ганізаційних засад функціонування високорентабельної туристичної індустрії країн розвиненого туризму, прогресивного досвіду державного ре­гулювання та стимулювання галузі.

Література :

  1. Агафонова Л.Г. Туризм, готельний та ресторанний бізнес: ціноутворення, конкуренція, державне регулювання / Агафонова Л.Г., Агафонова О.Є – К.: Знання, 2002.
  2. Вітер І.І. Глобальна економіка і проблеми міжнародного туризму. // Туризм у ХХІ ст.: глобальні тенденції та регіональні особливості: Матеріали 2-ої Міжнародної науково-практичної конференції (10-11 жовтня, 2008) / ред.кол.: Цибух В.І. (голова) та ін. – К.: Знання України, 2008.
  3. Жукова М.А. Индустрия туризма: Менеджмент организации. – М.: Финансы и статистика, 2003.

Секція 2. Економічний розвиток підприємства в умовах кризи

Босик Ю.І.,

магістр кафедри фінансів та кредиту,

Київський економічний інститут менеджменту,

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Особливості управління грошовими потоками підприємства

АНОТАЦІЯ. У роботі досліджуються питання щодо особливостей управління грошовими потоками на підприємстві. Досліджені особливості підвищення ефективності управління грошовими потоками на підприємства. Визначені основні положення, що обґрунтовують високу роль ефективного управління грошовими потоками підприємства

КЛЮЧОВІ СЛОВА: грошові потоки, управління грошовими потоками, ефективність управління грошовими потоками, господарська діяльність підприємства

ABSTRACT. It analyzes It analyzes the issue of cash management features in the company. It is deducted the features that improve the enterprise efficiency of cash management. It is conducted the main provisions that establish the high role of effective cash management businesses

KEY WORDS: cash flow, cash flow management, cash management efficiency, economic activities of the company

Вступ . З розвитком фінансового аналізу в Україні увага практиків та науковців все більше зосереджується на новому для вітчизняних фінансистів понятті грошовий потік. Пояснюється це тим, що в ринкових умовах гос­подарювання потенційний власник повинен дати відповідь на три стратегічних питання: якими повинні бути величина та оптимальний склад активів підприємства, що дають змогу досягнути найбільшого доб­робуту його власників, акціонерів та трудового колективу; де знайти джерела фінансування та якою повинна бути їх оптимальна структура; як організувати поточне та перспективне управління фінан­совою діяльністю, щоб забезпечити платоспроможність та фінансову стійкість підприємства. Однак брак досвіду функціонування підприємств України в ринкових умовах, недостатнє вирішення проблеми управління їх грошовими потоками як в методологічному, так і в прикладному аспектах призводять до того, що у вітчизняній практиці обліку і аналізу рух коштів практично не береться до уваги.

Постановка задачі (мета). Питання сутності грошових потоків та методів управління ни­ми з різним ступенем теоретичного та практичного висвітлення розглянуто в багатьох іноземних перекладних виданнях останньо­го часу: В. Ковальова, Дж. К. Ван Хорна, Є. Брігхема, Е. Нікхбахта, Є. Стоянової, І. Балабанова, Т. Райса та інших. В той же час, в даних роботах управління грошовими потоками розглядається відокремлено, немає єдиного напряму щодо узагальнення особливостей управління грошовими потоками на підприємстві. Наведене вище і зумовлює актуальність роботи.

Результати . Система управління грошовими потоками на підприємстві – це сукупність методів, інструментів і специфічних прийомів цілеспрямованого, безперервного впливу з боку фінансової служби підприємства на рух грошових коштів для досягнення поставленої мети [1, с.23].

Управління грошовими потоками в системі управління оборотними активами повинне будуватися на методологічних принципах. Тільки після їх систематизації можна організувати процес управління грошовими потоками, забезпечити фінансову рівновагу підприємства й зростання ринкової вартості підприємства.

Управління операційними грошовими потоками як важливої складової управління оборотним капіталом вимагає комплексного підходу, у якому інтегруються методологічні принципи фінансового менеджменту, операційного менеджменту, бухгалтерського обліку, логістики, контролінгу та інших спеціальних галузей знань.

Планування грошових потоків підприємства в розрізі різних їх видів може носити тільки прогнозний характер у силу невизначеності ряду його вихідних передумов, а саме, нестабільного податкового законодавства в Україні, інфляції та девальвації національної валюти. Тому планування грошових потоків здійснюється у формі різноманітних планових розрахунків цих показників при різних сценаріях розвитку вихідних факторів. Ефективним інструментом планування грошових потоків підприємства є складання на визначенні періоди бюджетів руху грошових коштів підприємства.

Об'єктом забезпечення ефективного контролю грошових потоків підприємства є:

- виконання встановлених планових завдань з формування обсягу коштів та їх витраті за плановими напрямками;

- рівномірність формування грошових потоків у часі; ліквідність грошових потоків у часі та їх ефективність.

Ці показники контролюються в процесі моніторингу поточної фінансової діяльності підприємства.

Особливо тісний взаємозв’язок управління високоліквідними коштами підприємства має з загальним управління усіма обіговими коштами підприємства.

В сучасній економічній літературі існують дві протилежні стратегії управління обіговими коштами підприємства:

1) Стратегія мінімізації періоду обертання. Ця стратегія підходить для ринку з низькою невизначеністю. Вона має на увазі мінімізацію обсягу обігових коштів за рахунок зведення до мінімуму обсягу запасів і коштів на рахунках. Чим менше обсяг обігових коштів (при незмінному розмірі виручки), тим менше приходиться залучати джерел для їх фінансування, і тим меншими будуть витрати на обслуговування цих джерел (відсотки по кредитах і т.п.).

2) Стратегія мінімізації ризику. Ця стратегія протилежна за своєю суттю стратегії мінімізації періоду обертання. Через це вона може бути виправданої тільки в умовах найсильнішої невизначеності на ринку. Стратегія мінімізації ризику має на увазі наявність у компанії значного обсягу коштів на рахунках, ліквідних цінних паперах та запасів

Основоположними принципами управління грошовими потоками, як складової активів на підприємстві, є: принцип достовірності інформації; принцип ліквідності, тобто забезпечення підприємства необхідними грошовими коштами і на цій основі його стабільності; принцип ефективності, тобто забезпечення рентабельності й отримання максимального прибутку; принцип збалансованості.

Реалізація наведених принципів забезпечує ефективне управління грошовими потоками підприємства, яке може бути підвищене за умови врахування таких особливостей:

· Визначення мінімальної суми грошових коштів (наявність певного грошового запасу (впливи інфляції; для своєчасного погашення поточних зобов'язань, оплати праці, розвитку виробництва тощо)).

· Обговорення банківських умов (перелік пропонованих послуг, швидкість проведення розрахункових операцій).

· Вибір засобів платежу (завдання полягає в тому, щоб прискорити надходження і відстрочити виплати, не порушуючи взятих на себе зобов'язань, щоб надлишки грошових коштів приносили фінансовий дохід, а дефіцит був би профінансований з найменшими витратами [2, с.357]).

· Вибір між різними типами кредиту (овердрафт, строкові кредити, кредитні лінії, банківські гарантії, акредитиви та ін. - вибір кредиту, виходячи із цілей і специфіки діяльності).

· Вибір між різними типами вкладень (вкладення до статутних фондів інших підприємств, вкладення в прибуткові види грошових інструментів (як правило, депозитні вклади в комерційні банки), вкладення в прибуткові види фондових інструментів (цінні папери фондового ринку) [3, c. 62 – 65].

· Контроль усіх виплат (дозволяє значно скоротити вихідні грошові потоки, раціонально розподілити їх у часі і за обсягами).

Висока роль ефективного управління грошовими потоками підприємства визначається наступними основними положеннями:

1. Грошові потоки обслуговують здійснення господарської діяльності підприємства практично у всіх її аспектах. Образно грошовий потік можна представити як систему „фінансового кровообігу" господарського організму підприємства. Ефективно організовані грошові потоки підприємства є найважливішим симптомом його „фінансового здоров'я", передумовою досягнення високих кінцевих результатів його господарської діяльності в цілому.

2. Ефективне управління грошовими потоками забезпечує фінансова рівновага підприємства в процесі його стратегічного розвитку. Темпи цього розвитку, фінансова стійкість підприємства значною мірою визначаються тим, наскільки різні види потоків коштів синхронізовані між собою по обсягах і в часі. Високий рівень такої синхронізації забезпечує істотне прискорення реалізації стратегічних цілей розвитку підприємства.

3. Раціональне формування грошових потоків сприяє підвищенню ритмічності здійснення операційного процесу підприємства. Будь-який збій у здійсненні платежів негативно позначається на формуванні виробничих запасів сировини і матеріалів, рівні продуктивності праці, реалізації готової продукції і т.п. У той же час ефективно організовані грошові потоки підприємства, підвищуючи ритмічність здійснення операційного процесу, забезпечують ріст обсягу виробництва і реалізації його продукції.

4. Ефективне керування грошовими потоками дозволяє скоротити потреби підприємства в позиковому капіталі. Активно управляючи грошовими потоками, можна забезпечити більш раціональне й ощадливе використання власних фінансових ресурсів, сформованих із внутрішніх джерел, знизити залежність темпів розвитку підприємства від залучення кредитів. Особливу актуальність цей аспект управління грошовими потоками набуває для підприємств, що знаходяться на ранніх стадіях свого життєвого циклу, доступ яких до зовнішніх джерел фінансування досить обмежений.

5. Управління грошовими потоками є важливим фінансовим важелем забезпечення прискорення обороту капіталу підприємства. Цьому сприяє скорочення тривалості виробничого і фінансового циклів, що досягається в процесі результативного управління грошовими потоками, а також зниження потреби в капіталі, що обслуговує господарську діяльність підприємства. Прискорюючи за рахунок ефективного управління грошовими потоками оборот капіталу, підприємство забезпечує ріст суми генерованого у часі прибутку.

6. Ефективне управління грошовими потоками забезпечує зниження ризику неплатоспроможності підприємства. Навіть у підприємств, що успішно здійснюють господарську діяльність і генерують достатню суму прибутку, неплатоспроможність може виникати як наслідок незбалансованості різних видів грошових потоків у часі. Синхронізація надходження і виплат коштів, що досягається в процесі управління грошовими потоками підприємства, дозволяє усунути цей фактор виникнення його неплатоспроможності.

7. Активні форми управління грошовими потоками дозволяють підприємству отримувати додатковий прибуток, генерований безпосередньо його грошовими активами. Мова йде в першу чергу про ефективне використання тимчасово вільних залишків коштів у складі оборотних активів, а також накопичуваних інвестиційних ресурсів у здійсненні фінансових інвестицій. Високий рівень синхронізації надходжень і виплат коштів по обсягу і в часі дозволяє знижувати реальну потребу підприємства в поточному і страховому залишках грошових активів, що обслуговують операційний процес, а також резерв інвестиційних ресурсів, сформований у процесі здійснення реального інвестування. Таким чином, ефективне управління грошовими потоками підприємства сприяє формуванню додаткових інвестиційних ресурсів для здійснення фінансових інвестицій, що є джерелом прибутку.

Висновки . Таким чином, сьогодні вивчення процесу управління грошових потоків є надзвичайно важливим, оскільки в умовах функціонування економіки існує великий ризик невчасних платежів та заборгованості, що може призвести до негативних наслідків для підприємства. Саме тому, щоб запобігти ризику втрат та зміни ритму роботи підприємства і забезпечити стабільну ефективну роботу, особливо необхідним є вивчення, аналіз та прогнозування грошових потоків. Управління грошовими потоками суб’єкта господарювання є індивідуальною для кожного підприємства, оскільки має враховувати особливості його фінансово-господарської діяльності та специфічні умови зовнішнього і внутрішнього середовища її реалізації. Ефективне управління грошовими потоками визначається здатністю керівництва компанії вчасно реагувати на будь-які зміни в економіці та їх вплив на фінансову діяльність компанії, а також ефективно використовувати обмежені грошові ресурси.

Література

4. Гриньова В.М., Коюда В.О. Фінанси підприємств в схемах: Навч. посібник. - Х.: ВД "ІНЖЕК", 2013. - 191 с.

5. Бланк И.А. Основы финансового менеджмента. Т.1. - К.:Ника-Центр, 1999. - 592 с.

6. Сабліна Н. В. Фінансовий ринок: Конспект лекцій. - Х.: ХДЕУ, 2014. - 92с.


Волобуєв В.В.,

магістр кафедри фінансів та кредиту,

Київський економічний інститут менеджменту,

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Фінансова стійксть підприємства: визначення основних параметрів

АНОТАЦІЯ. У роботі досліджуються питання щодо особливостей визначення фінансової стійкості підприємства. Досліджені основні ознаки фінансової стійкості, поняття «платоспроможність» та «ліквідність» як характеристики фінансової стійкості підприємства. Визначені та проаналізовані основні коефіцієнти (параметри), що характеризують фінансову стійкість підприємства, його платоспроможність.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: фінансова стійкість підприємства, ліквідність, платоспроможність, неплатоспроможність, банкрутство

ABSTRACT. The paper examines the issue of determining the characteristics of financial viability. The basic features of financial stability, the term "solvency" and "liquidity" as the characteristics of financial viability are deducted. Identified and analyzed the main factors (parameters) that characterize the financial stability of the company, its solvency.

KEY WORDS: сompany financial stability, liquidity, solvency, insolvency, bankruptcy

Вступ . Ефективність діяльності вітчизняних підприємств залежить від того, наскільки швидко, своєчасно та в повному обсязі вони можуть виконати фінансові зобов’язання застосовуючи фінансовий менеджмент, головними функціями якого є об’єктивний фінансовий аналіз, планування і прогнозування господарської діяльності. Проте практика господарювання українських підприємств свідчить, що внаслідок несвоєчасних розрахунків та не виконання фінансових зобов’язань перед контрагентами, у них накопичилися великі обсяги заборгованостей.

Постановка задачі (мета). У цьому полягає об'єктивна необхідність і практична значущість регулярної і всебічної оцінки фінансової стійкості підприємства, якій належить суттєва роль у забезпеченні його стабільного фінансового становища на ринку товарів і послуг. Серед вітчизняних авторів, праці яких присвячені теоретичним та методичним засадам фінансової стійкості підприємства, слід назвати М.Білик, І. Бланк,
В. Бурчевський, Ф. Бутинець, М. Горбаток, О. Данілов, В. Іваненко, В. Іващенко,
М. Коробов, Г. Ковальчук, Л. Лігоненко, Є. Мних, В. Опарін, О.Терещенко. В той же час, недостатня увага приділена саме аналізу фінансової стійкості вітчизняних підприємств. Тому проблема забезпечення фінансової стійкості підприємства в умовах ринкової економіки України залишається актуальною.

Результати . Кожне підприємство, що функціонує на ринку, має як зовнішні, так і внутрішні зобов’язання. Зовнішні зобов’язання – це зобов’язання перед державними та місцевими бюджетами, банками, постачальниками, покупцями. Внутрішні зобов’язання – це зобов’язання перед філіалами, засновниками, працівниками підприємства тощо. Так, у вітчизняній економічній літературі існує думка, що розглядаючи платоспроможність підприємства, до уваги слід приймати, в першу чергу, його зовнішні зобов’язання [1]. Поясненням такої позиції є те, що при оцінці фінансової стійкості головним показником являється капітал. Таким чином, підприємство слід вважати платоспроможним, якщо його платіжні засоби перевищують строкові зобов’язання, як зовнішні, так і внутрішні. При цьому до платіжних засобів необхідно відносити грошові кошти, поточні фінансові інвестиції та частину дебіторської заборгованості щодо якої є впевненість у надходженні.

Платоспроможність підприємства може змінюватися: через несвоєчасне погашення дебіторської заборгованості підприємство може стати неплатоспроможним, оскільки настав час платити кредиторам, а на розрахунковому рахунку немає достатньо грошових ресурсів для погашення цієї заборгованості. Тому треба, щоб ліквідних коштів вистачало для погашення необхідних платежів.

Основними ознаками фінансової стійкості є:

а) наявність у достатньому обсязі коштів на поточному рахунку;

б) можливість переведення безготівкових коштів у готівкові [2].

Оцінка фінансової стійкості необхідна не тільки для підприємства з метою аналізу й прогнозування його подальшої фінансової діяльності, а й для його зовнішніх партнерів і потенційних інвесторів. Як правило, досліджують поточну і перспективну платоспроможність.

Показником фінансової стійкості підприємства на певну дату є відсутність прострочених боргів банку, бюджету, постачальникам, своїм робітникам та службовцям.

Аналіз фінансової стійкості проводять як зовнішні, так і внутрішні користувачі інформації. Внутрішні користувачі розраховують показники фінансової стійкості з метою оцінки та прогнозування фінансової діяльності підприємства на перспективу.

Оцінка фінансової стійкості проводиться на основі характеристики ліквідності поточних активів. Під ліквідністю підприємства слід розуміти його здатність покривати зобов'язання активами, строк перетворення яких у грошову форму відповідає строку погашення зобов'язань. Ліквідність означає безумовну платоспроможність підприємства і передбачає постійну тотожність між його активами та зобов'язаннями одночасно за загальною сумою, термінами перетворення активів у гроші та термінами погашення зобов'язань.

Отже, поняття «платоспроможність» та «ліквідність» за своїм змістом дуже близькі, однак ліквідність більш містке поняття, оскільки від ліквідності балансу залежить рівень фінансової стійкості підприємства.

Платоспроможність підприємства у ширшому розумінні включає кредитоспроможність, податкоспроможність та ліквідність.

Ліквідність підприємства, тобто спроможність своєчасно перетворювати активи на гроші з метою виконання необхідних платежів, становить одну із необхідних умов забезпечення фінансової стійкості. Тому доцільним є підтримка ліквідності підприємства згідно з визначеними пріоритетами його фінансово-господарської діяльності.

Кредитоспроможність означає здатність підприємства отримати кредит в банківській установі з можливістю його погашення. Здатність платника податків виконувати свої податкові зобов’язання перед державою характеризується його податкоспроможністю.

План руху грошових коштів дозволяє оцінити майбутню платоспроможність, оскільки в процесі його розробки весь інтервал планування розбивається на окремі періоди (тиждень, декада, місяць), за якими розраховуються чотири групи позицій: надходження, витрачання (платежі, податки), позитивне (негативне) сальдо або баланс (як різниця надходжень та витрачання) і сальдо наростаючим підсумком.

Основним показником, який характеризує наявність реальної можливості у підприємства відновити (або втратити) свою платоспроможність впродовж визначеного періоду, є коефіцієнт відновлення (втрати) фінансової стійкості.

Якщо коефіцієнт покриття і коефіцієнт забезпеченості власними засобами менше нормативу (Кп < 2, а Кз < 0,1), то розраховується коефіцієнт відновлення фінансової стійкості за встановлений період (6 місяців). У разі перевищення нормативу даних коефіцієнтів розраховується коефіцієнт втрати фінансової стійкості за встановлений період (3 місяці). Коефіцієнт відновлення фінансової стійкості (Кв) знаходиться як відношення розрахункового коефіцієнта покриття до його нормативу. Розрахунковий коефіцієнт визначається як сума фактичного значення коефіцієнту покриття на кінець звітного періоду і зміна значення цього коефіцієнту між кінцем і початком звітного періоду в перерахунок на період відновлення фінансової стійкості, що дорівнює шести місяцям:

Кв ) = (1)

де Кпп - коефіцієнт покриття на початок звітного періоду; Кпк, - коефіцієнт покриття на кінець звітного періоду; Кнп - нормативне значення коефіцієнту покриття; 6 - період відновлення фінансової стійкості, міс; Т- тривалість звітного періоду, міс.

Коефіцієнт відновлення фінансової стійкості зі значенням більше 1 свідчить про реальну можливість підприємства відновити свою платоспроможність. Коефіцієнт відновлення фінансової стійкості зі значенням менше 1 свідчить про те, що у підприємства у найближчі шість місяців немає реальної можливості відновити платоспроможність.

Коефіцієнт втрати фінансової стійкості (Кв) знаходиться як відношення розрахункового коефіцієнта покриття до його встановленого значення. Розрахунковий коефіцієнт визначається аналогічно коефіцієнту відновлення фінансової стійкості в перерахунку на період втрати фінансової стійкості, що дорівнює трьом місяцям:

Кв = (2)

де З - період втрати фінансової стійкості підприємства, міс. Коефіцієнт втрати фінансової стійкості зі значенням більше 1 свідчить про реальну можливість підприємства не втратити платоспроможність. Якщо значення коефіцієнта втрати фінансової стійкості менше за 1, то це свідчить про те, що підприємство у найближчі три місяці може втратити платоспроможність.

На наступних етапах аналізу детально вивчаються шляхи поліпшення структури балансу підприємства та його фінансової стійкості. Неплатоспроможність підприємства є передумовою до застосування процедури санації. Для того, щоб заради відновлення фінансової стійкості підприємства застосовувалася процедура санації, необхідно, щоб один з коефіцієнтів (Кп або Кз) на кінець кварталу перевищував нормативне значення або протягом кварталу спостерігалося їх зростання.

Для збільшення Кп необхідне зростання оборотних активів або зменшення поточної заборгованості. При цьому зростання оборотних активів повинно випереджати і зростання поточної заборгованості, а зниження поточної заборгованості - випереджати зменшення оборотних активів. Збільшення коефіцієнту забезпеченості власними засобами (Ку) і може бути досягнуте за рахунок (за інших рівних умов):

1) збільшення власного капіталу, тобто підсумку розділу 1 пасиву балансу (Ф1 Р380). Досягається, насамперед, отриманням прибутку (зменшенням збитків), збільшенням статутного капіталу тощо;

2) зменшення величини необоротних активів, особливо шляхом переведення частини необоротних активів в оборотні, оскільки в цьому випадку буде збільшуватися також і коефіцієнт покриття. Це можливо, коли підприємство займається виробництвом і випускає продукцію (сума амортизації основних виробничих засобів зменшить величину необоротних активів і буде включена в оборотні активи у вигляді собівартості готової продукції або незавершеного виробництва).

Безумовно, більш оптимальним варіантом слід вважати отримання підприємством прибутку, оскільки це призводить до підвищення обох коефіцієнтів. Однак, якщо за підсумками року у підприємства все ж відсутній прибуток і коефіцієнт покриття менше одиниці, то рівень нефінансової стійкості такого підприємства характеризується як надкритичний. Стану надкритичної нефінансової стійкості підприємство, яке бажає працювати і надалі, повинно уникати. Це пов'язано з тим, що наявність ознак надкритичної нефінансової стійкості (за підсумками року Кп<1 за відсутності прибутку) відповідає фінансовому стану боржника, коли він відповідно до законодавства зобов'язаний звернутися у місячний термін до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство, тобто коли задоволення вимог одного або кількох кредиторів призведе до неможливості виконання його грошових зобов'язань у повному обсязі перед іншими кредиторами. У цьому випадку йдеться про банкрутство, що передусім передбачає ліквідаційну процедуру. Якщо не вдалося уникнути надкритичної нефінансової стійкості, то необхідно уважно проаналізувати всі укладені до виникнення такої нефінансової стійкості договори, щоб серед них не виявилось тих, які можуть кваліфікуватись як укладені з корисливих мотивів і виконання яких спричинило банкрутство підприємства.

Отже, платоспроможність боржника вважається відновленою, якщо:

· забезпечено позитивне значення поточної фінансової стійкості;

· коефіцієнт покриття перевищує нормативне значення за наявності тенденції до збільшення рентабельності.

У цілому ж, для визначення рівня фінансової стійкості підприємства доцільно використовувати показники ліквідності з їх нормативними значеннями. У разі, якщо наведені вимоги не виконуються, можна очікувати, що рано чи пізно суб’єкт господарювання виявиться неплатоспроможним, а отже, і виникне підстава для порушення проти нього справи про банкрутство.

Висновки . Таким чином, покращення фінансового стану неплатоспроможного підприємства можна досягти не лише шляхом вдосконалення системи управління, але й раціональним використання наявних ресурсів. Перші результати покращення фінансового стану підприємства пов'язані з досягненням рівня беззбитковості, коли обсяг продажу дозволяє покрити витрати на виробництво та реалізацію продукції без отримання прибутку.

Література

  1. Бандурка, О. М. Фінансова діяльність підприємства [Текст] / О. М. Бандурка, М. Я. Коробів,
    П. І. Орлів. – К.: Либідь, 2013. – 335 с.

2. Котляр, М. Л. Оцінка фінансової стійкості підприємства на базі аналітичних коефіцієнтів // Фінанси України. – 2015. – №1. – С.113–117.


Камінський В.В. , магістрант

Науковий керівник к.е.н., доцент Жукова Н.К.

Київський економічний інститут менеджменту, Київ

УДОСКОНАЛЕННЯ БЮДЖЕТУВАННЯ В СИСТЕМІ ФІНАНСОВОГО ПЛАНУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВА

АНОТАЦІЯ. В доповіді розглянуто напрями удосконалення бюджетування в системі фінансового планування підприємства.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: бюджетування, фінансове планування підприємства, фінансова політика підприємства, фінансові ресурси, прибуток.

ANNOTATION. In a lecture directions of improvement of budgeting are considered in the system of the financial planning of enterprise.

KEYWORDS: budgeting, financial planning of enterprise, financial politics of enterprise, financial resources, profit.

Вступ. Дослідження систем управління підприємствами на принципах бюджетування надзвичайно актуально. Поняття бюджетування і стратегії управління підприємства ще досить недавно були незнайомі широкому загалу в Україні. Та сьогодні цим поняттям більше оперують науковці, а ніж практики. Але будемо сподіватись, що в майбутньому планування фінансової діяльності підприємства буде більш розповсюджене явище, аніж зараз.

В сучасних умовах бюджетування починає відігравати ключову роль в діяльності українських підприємств. Основна причина полягає в тому, що час надприбутків пройшов, і менеджмент вимушений рахувати всі свої витрати. Для керівництва багатьох компаній бюджетування дійсно стає нагальною необхідністю. При зростанні бізнесу в якийсь момент стає зрозумілим скільки заробляє фірма. Ці питання часто задають власники топ-менеджменту і примушують його приділяти велику увагу побудові на фірмі детального фінансового планування [3].

Постановка задачі (мета). Виходячи з наукової та практичної актуальності теми і спираючись на результати вивчення окремих її аспектів у світовій та національній економічній літературі, метою статті є розробка механізму покращання системи фінансового планування завдяки впровадженню бюджетування.

Результати. Аналізуючи підходи вітчизняних і зарубіжних авторів до поняття бюджетування, даний процес можна визначити як процес організації управління фінансово-господарською діяльністю суб`єктів господарювання, який базується на розробці бюджетів у розрізі центрів відповідальності чи/та напрямків діяльності, організації контролю за їх виконанням, аналізу відхилень від бюджетних показників та регулюванні на цій основі господарської діяльності з метою узгодження та досягнення намічених результатів на всіх рівнях управління [2]. Його також можна визначити як процес прийняття рішень за допомогою якого підприємство оцінює доцільність придбання чи продажу активів. В цьому визначенні відразу ж вказується, що бюджетування - процес прийняття рішень [1]. При цьому робиться акцент на те що за допомогою цього процесу можна оцінювати наявність надлишку чи нестачі не тільки коштів, а й активів у цілому, і тому приймати рішення щодо усунення відхилень.

Процес складання бюджету підприємства необхідно будувати на таких науково обґрунтованих принципах, до яких належать: принцип єдності, координації, участі, безперервності, гнучкості, точності, повноти, пристосування до потреб ринку, відповідальності та матеріальної заінтересованості.

Впровадження формування системи бюджетування на підприємстві здійснювалося через складання основних бюджетів:

— бюджет доходів і витрат від операційної, інвестиційної, фінансової та інших видів діяльності;

— бюджет фінансових результатів від звичайної діяльності;

— плановий кошторис розподілу прибутку;

— прогнозний баланс активів і пасивів підприємства [3].

Кількість спеціальних бюджетів підприємства повинна перебувати в прямій залежності від характеру господарської діяльності підприємства.

Організаційна структура управління підприємством у процесі бюджетування зазнає змін в частині: трансформації організаційної структури підприємства; виділення центрів фінансової відповідальності; розробки фінансової структури підприємства; опису процедури бюджетування; розробки й затвердження регламентуючих документів.

Ієрар­хічна система бюджетів підприємства дає змогу встановити ефек­тивний контроль за надходженням і витрачанням коштів, створити реальні умови для реалізації ефективної фінансової стратегії.

Для того щоб бюджетування не залишилося просто функцією планового відділу, а стало справді механізмом управління підприємством, необхідно, щоб і планування, і виконання планів були прерогативою одних і тих самих менеджерів і фахівців [4].

Необхідні аспекти для досягнення встановлених бюджетом показників:

- у процесі планування і затвердження бюджетних показників обов'язково здійснювати їх узгодження, тобто в процесі планування повинні брати участь усі зацікавлені особи.

- установлюючи відповідальність за досягнення показників, отримуємо можливість впливати на процеси, що відбуваються на підприємстві і в його підрозділах у межах визначеної нами компетенції для всіх учасників процесу, тобто наділяємо їх певними повноваженнями.

Ефективна модель бюджетування повинна включати всі етапи процесу управління на підприємстві, в межах якого виконуються: постановка цілей, планування, виконання, стимулювання, мотивування, контроль, облік, аналіз і регулювання (формування управлінського впливу і коригування планів або цілей). На практиці на українських підприємствах при використанні бюджетування відсутні деякі з етапів процесу управління: одні організації не мають чітко сформульованих цілей, у інших відсутня правильна методика планування. Ще частіше зустрічається відсутність або неповнота системи управлінського обліку, в результаті чого ми отримуємо дані недостовірні або просто невчасно, що робить неможливим контроль і якісний аналіз виконання бюджету. А також орієнтиром для загальною системи стимулювання і мотивування на підприємстві слугують ключові показники діяльності, які формуються на основі планових і фактичних показників бюджету. Відсутність методики планування, управлінського обліку, невключення планових і фактичних показників бюджету в систему стимулювання і мотивування, а також нерегулярний контроль і неповний аналіз загрожує зривом планів, погіршенням якості роботи, падінням дисципліни, перевитратою ресурсів, а також не дозволяє правильно оцінити як досягнуті цілі, так і майбутні перспективи або негативні ситуації.

Висновки. Таким чином, упроваджуючи систему бюджетування, підприємство отримує інструмент не тільки підвищення ефективності роботи, а й збільшення доходів за рахунок зниження ризиків, а також потужний інструмент управління. За такої системи сформовані центри відповідальності чітко знатимуть свої функції та свої можливості. Також, за цієї системи відбувається швидке виявлення збоїв роботи підприємства і коригування поставлених цілей і завдань. Але щоб система бюджетування використовувала повністю всі свої можливості, при її впровадженні необхідно дотримуватись усі методичних рекомендацій та аналізувати напрацьований практичний і теоретичний досвід.

Література:

1. Дорогань В.К. Управління фінансовою діяльністю підприємства: навч.-метод. посіб. / Європейський ун-т. — Полтава : Оріяна, 2009. — 154с.

2. Кузьмін О.Є., Мельник О.Г. Бюджетування в системі управління організацією: теоретичні та прикладні засади: монографія / Національний ун-т "Львівська політехніка". — К. : Кондор, 2007. — 234с.

3. Лисенко Ю. Г., Андрієнко В. М., Кирилишен Я. В., Куліков П. М., Лев Т. О., Лисак Н. М.. Бюджетування в економічних системах: монографія / НАН України; НДІ проблем економічної динаміки / Ю.Г. Лисенко (ред.), В.М. Андрієнко (ред.). — Донецьк : Юго-Восток, 2009. — 360с.

4. Янковий О.Г., Гура О.Л. Вдосконалення планування на підприємстві за допомогою математико-статистичних методів прогнозування // Актуальні проблеми економіки. – 2009 р. – № 1. – с. 229–238


Курдюмова О.І., магістрантка

Науковий керівник к.е.н., доцент Жукова Н.К.

Київський економічний інститут менеджменту, Київ

ФІНАНСОВИЙ СТАН ПІДПРИЄМСТВА ТА НАПРЯМИ ЙОГО ЗМІЦНЕННЯ

АНОТАЦІЯ. В доповіді розглянуто напрями шляхи покращення фінансового стану підприємства.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: фінансовий стан; аналіз фінансового стану підприємства; методи оцінки фінансового стану; фінансова стійкість, ліквідність, платоспроможність, рентабельність.

ANNOTATION. In a lecture directions are considered ways of improvement of the financial state of enterprise.

KEYWORDS: the financial state; analysis of the financial state of enterprise; methods of estimation of the financial state; financial firmness, liquidity, solvency, profitability.

Вступ. У сучасних умовах господарювання аналіз фінансового стану – необхідна складова процесу управління підприємством. Головним напрямком його практичної реалізації є виявлення можливостей підвищення ефективності функціонування підприємства, визначення перспектив його розвитку.

Незважаючи на значний науковий доробок вчених і практиків з даної теми, ряд важливих проблем організації та методики аналізу фінансового стану підприємств вимагають подальших досліджень, глибокого вивчення і формування нових підходів та напрямів вдосконалення.

Постановка задачі (мета). Виходячи з наукової та практичної актуальності теми і спираючись на результати вивчення окремих її аспектів у світовій та національній економічній літературі, метою статті є розробка практичних рекомендацій щодо напряму покращення фінансового стану сучасних підприємств, що дозволить їм здійснювати ефективну діяльність у складних умовах конкурентної боротьби.

Результати. Оцінка фінансового стану — невід’ємна частина економічного аналізу діяльності підприємства, без якого неможливе раціональне ведення господарства будь-якого суб’єкта господарювання. Враховуючи це, фінансовий стан — одна з найважливіших сторін господарської діяльності кожного підприємства [1].

Оцінка фінансового стану, включає в себе розгляд кожного показника, отриманого в результаті аналізу фінансового стану, з точки зору відповідності його фактичного рівня нормальному для даного підприємства рівню, ідентифікацію факторів, що вплинули на величину показника, визначення необхідної величини показника на перспективу та способів її досягнення.

Основним напрямком підвищення ефективності фінансово-господарської діяльності підприємства є збільшення його прибутку. На основі даних аналізу результатів фінансової діяльності, які характеризують тенденції щодо зміни окремих показників, запропоновані наступні заходи для підвищення прибутковості підприємства: зменшення товарно-матеріальних запасів і обсягів дебіторської заборгованості за рахунок підвищення ділової активності; підвищення рентабельності продукції на базі зменшення операційних витрат усіх видів ресурсів, які впливають на собівартість; збільшення величини чистого прибутку завдяки зменшенню фіксованих витрат і підвищенню ефективності фінансової та інвестиційної діяльності; реінвестування максимально можливої частки прибутку на збільшення виробничого потенціалу підприємства [4].

Покращення фінансового стану підприємства можливе за рахунок збільшення виручки від продажу продукції, продажу основних фондів, рефінансування дебіторської заборгованості, зниження собівартості продукції, зниження витрат, що покриваються за рахунок прибутку. Зазвичай використовують такий напрям покращення фінансового стану, як збільшення виручки від продажу (нарощування обсягів реалізації та збільшення ціни). Щоб збільшити обсяги реалізації, необхідно максимально активізувати збутову діяльність підприємства. Працюючи в умовах ринку, підприємство повинно розробити певну систему ціноутворення.

Ще одним шляхом поліпшення фінансового стану підприємства є рефінансування дебіторської заборгованості, основними формами якої є: факторинг, облік векселів, які видані покупцям продукції, форфейтинг. Факторинг становить фінансову операцію, при якій підприємство-продавець передає право отримання грошей по платіжним документам банку. За здійснення такої операції банк стягує з підприємства-продавця визначену суму комісійних, яка встановлюється у відсотках до суми платежу [3]. Факторингова операція дозволяє підприємству - продавцю рефінансувати переважно частину дебіторської заборгованості щодо наданого покупцю кредиту в короткі строки. Облік векселів, що надаються покупцям, становлять фінансову операцію з продажу їх банку або іншому фінансовому інституту за визначеною ціною, яка встановлюється залежно від їх номіналу, строку погашень та облікової вексельної ставки.

Одним із основних напрямів пошуку резервів є зменшення вихідних грошових потоків через зниження собівартості продукції та витрат, джерелом покриття яких виступає прибуток. Основними джерелами зниження витрат виробництва і реалізації продукції є зниження витрат сировини та матеріалів (зниження норм їхнього використання, скорочення відходів і витрат у процесі виробництва і збереження, повторне використання матеріалів, упровадження безвідходних технологій), палива і енергії на одиницю продукції, зниження витрат заробітної плати на одиницю продукції, скорочення адміністративно-управлінських витрат, ліквідація непродуктивних витрат і втрат [2].

Враховуючи проблеми фінансового стану підприємства в умовах фінансової кризи, а також необхідність стабілізації фінансової стійкості підприємств в умовах фінансової нестабільності, варто вжити таких заходів:

- усунення зовнішніх факторів банкрутства;

- удосконалення поточного календаря фінансового документа, у якому докладно відображається грошовий обіг підприємства;

- регулювання рівня незавершеного виробництва;

- переведення низькооборотних активів до високооборотних;

- забезпечення фінансового становища підприємства в середньостроковій перспективі, яке виявляється в стабільному надходженні виручки від реалізації в достатньому рівні ліквідності активів, підвищенні рентабельності продукції, установлення призупинення штрафних санкцій за прострочену кредиторську заборгованість, забезпечення достатності фінансових ресурсів для покриття нових поточних зобов’язань;

- поступове погашення старих боргів, скорочення витрат до мінімально допустимого рівня, проведення енерго- і ресурсоощадних заходів;

- створення стабільної фінансової бази;

- забезпечення стійкого фінансового становища підприємств у довгостроковій перспективі, створення оптимальної структури балансу та фінансових результатів, фінансової системи підприємства до несприятливого зовнішнього впливу [5].

Висновки. Таким чином, до конкретних заходів покращення фінансового стану можна віднести збільшення виручки від продажу продукції, рефінансування дебіторської заборгованості, зниження собівартості продукції. Особливо важливою є горизонтальна інтеграція, яка передбачає поєднання в одному підприємстві виробництва різнорідної продукції на єдиній сировинній чи технологічній основі та пошук можливостей здійснення закупівель разом із іншим покупцем, що дозволить отримувати знижки. Удосконалення фінансового стану підприємства можливе шляхом підвищення результативності розміщення та використання ресурсів підприємства.

Література:

1. Коробов М. Я. Фінансово-економічний аналіз діяльності підприємства / М. Я. Коробов. – К. : Знання, 2010. – 354 с.

2. Федоренко В. І. Оцінка та діагностика фінансового стану підприємства / В. І. Федоренко. – К. : Либідь, 2010. – 227 с.

3. Мороз Е. Г. Економічні особливості застосування факторингу в Україні / Е. Г. Мороз. – К. : Знання, 2011. – 341 с.

4. Бойчик І. М. Економіка підприємства / І. М. Бойчик. – Львів, 2009. – 101 с.

5. Череп А.В., Кириченко Л.А. Проблеми визначення фінансового стану підприємств в умовах фінансової кризи. – 2008. – № 6. – С. 233–236


Лошак Т.О., магістрант

Науковий керівник к.е.н., професор Данілов О.Д.

Київський економічний інститут менеджменту, Київ

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

ФІНАНСОВА ПІДТРИМКА САНАЦІЇ ПІДПРИЄМСТВ

У статті визначено сутність поняття санації суб’єктів господарювання, визначено основні джерела фінансування санаційних заходів підприємства, виділено основні фактори, що впливають на процес фінансового забезпечення оздоровлення підприємства.

Ключові слова: фінансова санація, фінансове забезпечення, джерела фінансування.

І. Вступ. Фундаментальні засади фінансово-господарської діяльності підприємств на нинішньому етапі розвитку світової економіки зазнають докорінних змін. Домінуючий вплив на трансформацію фінансових відносин на мікрорівні справляють важелі нової «інформаційно-інноваційної економіки» та процеси глобалізації. Оскільки рівень фінансових ризиків, яких зазнають суб’єкти господарювання, сьогодні є значно вищим, ніж раніше, характерною рисою сучасного етапу розвитку економічних відносин є стрімке зростання кількості фінансово неспроможних підприємств. У 2011 р. число збанкрутілих підприємств у таких країнах, як Україна, Німеччина, Швейцарія та в ряді інших досягло рекордної позначки. Досить часто фінансово-неспроможними стають суб’єкти господарювання, що були лідерами у відповідній галузі. Проблема банкрутства є глобальною. В підтвердження цієї тези можна навести відомі в усьому світі випадки фінансової кризи на таких підприємствах, як Alstom чи Suez (Франція), Enron та WorldCom (США), Grundіg (Німеччина), Parmalat (Італія), Swіssaіr (Швейцарія), Юкос (Росія), Дельтабанк (Україна).

Найбільш серйозним наслідком фінансової кризи на підприємствах є їх банкрутство – явище притаманне сучасній економіці України. Воно супроводжується посиленням соціально-економічних проблем в суспільстві. Тому важливе значення має впровадження на підприємствах антикризової системи, спрямованої на своєчасне розпізнавання загрози банкрутства з метою його попередження.

ІІ . Постановка завдання. Фінансування заходів, пов’язаних із процесом фінансової санації суб’єктів господарювання, потребує наявності у підприємства значних обсягів фінансових ресурсів. Така потреба визначає необхідність ідентифікації суб’єктом господарювання всіх можливих джерел для фінансового забезпечення комплексу санаційних заходів. Разом з тим, складність санаційних заходів досить часто може призводити до неефективного та нераціонального використання наявних коштів та, навіть, до зловживань з боку арбітражних керуючих. Механізм здійснення санації, особливості її проведення в нашій країні, джерела фінансування та інші питання, пов’язані із процесом оздоровлення суб’єктів господарювання, є предметом досліджень багатьох науковців, а саме І. Бланка, О.Копилюк, О.Терещенка, Т.Пепи, А.Штангрета та інших. Проте, фінансове забезпечення проведення санаційних заходів все ще потребує вирішення та уточнення питань джерел залучення фінансових ресурсів, пошуку інвесторів чи можливих джерел фінансування робіт, спираючись при цьому на чинне законодавство України.

ІІІ. Результати. Однією з найбільш важливих сфер стратегії фінансового оздоровлення суб’єкта господарювання є фінансова стратегія санації, яка поєднує у собі комплекс задач, рішень і заходів, що здійснюються у сфері фінансової діяльності підприємства для досягнення ним стійкого зростання.

У країнах з розвинутою ринковою економікою для розробки механізму фінансового оздоровлення фірм, компаній широко використовується класична модель санації. Класична модель фінансової санації передбачає, насамперед, аналіз причин виникнення кризової ситуації, прийняття рішення щодо ліквідації суб’єкта господарювання, визначення основних цілей санації, формування стратегії санації та розробку санаційних заходів, формування програми і проекту санації, а також контроль та нагляд за реалізацією плану санації. [2]

Здійснення санаційних заходів на підприємстві, що перебуває в кризовому стані, вимагає залучення та використання фінансових ресурсів. Даний аспект санації вивчали в свої працях вітчизняні науковці, серед яких Албул Г.А., Буряк П.Ю., Білик М.Д., Малишенко В.А, Петленко Ю.В., Терещенко О.О. Під джерелами фінансових ресурсів для санаційних заходів вказані автори розуміють сукупність усіх можливих сфер діяльності підприємства, які можуть забезпечити ріст його фінансових результатів та мобілізацію фінансових ресурсів. На нашу думку внутрішні джерела фінансової санації є приорітетними. Це обумовлено тим, що в кризових умовах розвитку економіки більшості підприємств доводиться розраховувати виключно на власні сили, знаходити внутрішні резерви покращення показників фінансової діяльності. Підприємства зараз мають обмежені можливості на отримання кредиту на впровадження санаційних заходів. Разом з тим внутрішні джерела можуть бути мобілізовані в короткі терміни і не потребують значних додаткових капітальних вкладень. Але практика показує, що в сучасних умовах більшості вітчизняних підприємств неможливо здійснити оздоровчі процедури без залучення зовнішніх джерел фінансування. [1]

Мобілізація внутрішніх резервів фінансової стабілізації підприємства спрямована, насамперед, на підвищення платоспроможності й ліквідності суб’єкта господарювання. Цього можна досягти збільшенням обсягів вхідних грошових потоків, наприклад, за рахунок збільшення виручки від реалізації, продажу частини основних засобів, рефінансування дебіторської заборгованості чи в результаті скорочення вихідних грошових потоків: зменшення витрат, які відносяться на собівартість продукції чи покриваються за рахунок прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства.

Зменшення вихідних грошових потоків є одним з головних напрямів підвищення платоспроможності й відновлення фінансової стійкості підприємств, що знаходяться у фінансовій кризі.

Найбільш зацікавленими в санації неспроможного підприємства є власники. Вони, як правило, несуть найбільший тягар фінансування санаційних заходів. Фінансування санації власники проводять у таких формах:

- внески для збільшення статутного фонду;

- надання позик;

- цільові внески на безповоротній основі.

Фінансова участь кредиторів у санації боржників здійснюється:

- пролонгацією й реструктуризацією існуючої заборгованості;

- повним чи частковим відмовленням від своїх вимог;

- наданням додаткових кредитних ресурсів;

- наданням кредитного забезпечення (поручництва, гарантії);

- трансформацією боргу у власників. [3]

Активну участь кредиторів можна очікувати тільки тоді, коли вони внаслідок санації і збереження підприємства-боржника одержать більшу користь, ніж при його ліквідації. Кредитори можуть піти на матеріальний ризик в обмін на майбутню участь у розподілі прибутку цього підприємства, в обмін на великий пакет акцій боржника або сподіваючись одержати великий ринок збуту своєї продукції. [4]

У цьому випадку здійснюється реструктуризація пасивів підприємства як конвертування боргу у власність. Суть її полягає в тому, що підприємство-боржник стимулює великих кредиторів, придбати корпоративні права в обмін на боргові зобов'язання. У результаті цього боржник досягає подвійної мети:

- підвищує ринковий курс корпоративних прав, тому що здійснюється їх додаткове придбання;

- поліпшується структура балансу, тому що співвідношення власних і позикових коштів змінюється в позитивний для підприємства бік. [3]

Державна фінансова допомога може надаватися також у формі повного або часткового викупу державою акцій підприємств, надання державних гарантій або поручительств, списання чи реструктуризації податкових зобов'язань, надання цільових податкових пільг, сприятливої амортизаційної політики. [5]

IV .Висновки. Головна мета фінансової санації - мобілізація фінансових ресурсів для:

1. Відновлення (поліпшення) платоспроможності та ліквідності.

2. Формування фінансового капіталу для проведення санаційних заходів виробничо-технічного характеру.

За джерелами мобілізації фінансових ресурсів розрізняють автономну санацію (власні кошти підприємства та капітал його власників) та зовнішню санацію (кошти кредиторів та держави). Фінансування державою санаційних заходів може здійснюватись на поворотній або безповоротній основі. Держава також може вдатися до непрямих методів сприяння санації суб'єктів господарювання.

Поки що процедура санації у справах про банкрутство не набула належного поширення в Україні і застосовується досить рідко. Проте цей процес можуть налагодити удосконалення вітчизняного законодавства у сфері санації та банкрутства та підготовка спеціальних фахівців, кваліфікованих у питаннях фінансового оздоровлення суб’єктів господарювання. Санація вважається успішною, коли з допомогою зовнішніх та внутрішніх фінансових джерел, проведення організаційних та виробничо-технічних удосконалень підприємство виходить з кризи і забезпечує свою прибутковість та конкурентоспроможність у довгостроковому періоді. Але поряд з перспективами, існує і багато гальмуючих факторів, таких наприклад, як, вкрай скрутне положення вітчизняної економіки, майже нульовий рівень кредитування малого і середнього бізнесу, несприятливий інвестиційний клімат, нестабільна політична ситуація, велика частка тіньової економіки, високий рівень корупції, відповідно, як результат, переважна більшість судових рішень виноситься не на користь підприємства (більшість судових вироків говорить про визнання проблемних підприємтсв банкрутами, а не про проведення фінансової санації).

Література:

1. Терещенко О.О. Фінансова санація та банкрутство підприємств: Навч.. посібник. – К.: КНЕУ, 2012.

2. Івженко А.С. Основні напрямки удосконалення механізму санації підприємств за сучасних економічних умов / А.С.Івженко // Актуальні проблеми економіки. – 2013. - №4. - С. 142-148.

3. Череп А. Фінансова санація та банкрутство суб’єктів господарювання: Підручник/Алла Череп,.- К.:Кондор, 2010. - 376 с.

4. Копилюк О. І. Фінансова санація та банкрутство підприємств: Навч. посіб./ О. І. Копилюк, А. М. Штангрет; М-во освіти і науки України. - К.: Центр навчальної літератури, 2014. - 166 с.

5. Колісник М. Фінансова санація і антикризове управління підприємством: Навчальний посібник/ Марія Колісник, Павло Ільчук, Петро Віблий,; Мін-во освіти і науки України, Нац. ун-т "Львівська політехніка". - К.: Кондор, 2012. - 271 с.


Лукайчук Н.О., магістрантка

Науковий керівник к.е.н., доцент Жукова Н.К.

Київський економічний інститут менеджменту, Київ

ШЛЯХИ ПІДВИЩЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ПРИВАБЛИВОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

АНОТАЦІЯ. Розглянуто напрями шляхи підвищення інвестиційної привабливості підприємства.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: інвестиції, інвестиційна привабливість, оцінка інвестиційної привабливості, ефективність, інвестор.

ANNOTATION. Directions are considered ways of increase of investment attractiveness of enterprise.

KEYWORDS: investments, investment attractiveness, estimation of investment attractiveness, efficiency, investor.

Вступ. В умовах ринкової економіки зростає необхідність пошуку нових джерел фінансування. При цьому особлива увага приділяється всебічній оцінці можливостей їх ефективного використання. З огляду на це, важливим є визначення можливостей фінансування за рахунок залучених коштів на ринку грошей та капіталу. Разом з тим виникає необхідність оцінки доцільності акумулювання коштів в оборот підприємства, а саме здійснювати інвестиції в розвиток даного підприємства. Потреба в оцінці ефективності інвестицій підприємства зумовлює актуальність проблеми управління інвестиційною привабливістю підприємства.

Незважаючи на значний науковий доробок вчених і практиків з даної теми, ряд важливих проблем організації та методики аналізу інвестиційної привабливості підприємств вимагають подальших досліджень, глибокого вивчення і формування нових підходів та напрямів вдосконалення.

Постановка задачі (мета). Виходячи з наукової та практичної актуальності теми і спираючись на результати вивчення окремих її аспектів у світовій та національній економічній літературі, метою статті є визначення та теоретичне обґрунтування пріоритетних напрямів підвищення інвестиційної привабливості підприємства з метою його розвитку.

Результати. У найбільш широкому розумінні оцінку інвестиційної привабливості слід трактувати як систему дій потенційного інвестора, спрямовану на підбір найбільш перспективних і ефективних проектів, які відповідають його ресурсам і можуть входити до інвестиційного портфеля.

Необхідність управління інвестиційною привабливістю підприємства зумовлюється тим, що сучасний ринок інвестицій в Україні характеризується великим попитом і незначною пропозицією. Це обумовлено тим, що роль державних вкладень в інвестуванні підприємств постійно скорочується, а достатніх приватних вітчизняних та іноземних інвестиційних ресурсів немає. У зв’язку із цим перед інвесторами постає завдання вибору найбільш привабливого об’єкта інвестиційних вкладень на основі порівняння показників інвестиційної привабливості підприємств [3].

Ефективне управління інвестиційною привабливістю підприємства забезпечується реалізацією ряду принципів, основними з яких є: інтегрованість із загальною системою управління підприємством; комплексний характер формування управлінських рішень; високий динамізм управління; багатоваріантність підходів до розробки окремих управлінських рішень; орієнтованість на стратегічні цілі розвитку підприємства.

Більшість методик оцінки привабливості суб’єктів господарювання у світовій та вітчизняній практиці побудовані на визначенні та аналізі показників фінансово-господарської діяльності за окремими напрямами: оборотності активів, прибутковості, фінансової стійкості, ліквідності об’єктів інвестування тощо. До кожного із перерахованих напрямів підбирається кілька показників, що суттєво впливають і найбільш повно відображають ту чи іншу ділянку діяльності підприємства [1].

Серед елементів, що суттєво впливають на інвестиційну привабливість на рівні окремого підприємства, поряд із фінансовими показниками особливо слід відмітити значення форми власності, до якої відносяться підприємства, що формують характерні риси діяльності підприємства на ринку. Найбільш розвинутими як у світовій, так і в українській економіці є акціонерні товариства, переваги яких призвели до формування окремої групи показників інвестиційної привабливості – групи потенціалу акцій, що базується на співвідношенні особливо важливих параметрів для інвестора – обсягу отриманого прибутку, частки дивідендів, що сплачується з нього, а також вартості статутного фонду потенційного підприємства-реципієнта. Також важливим є стиль управління, особистість керівників (топ- менеджменту), що здійснюють управління підприємством і які мають дуже великий вплив на формування його привабливості. Особливістю цього фактору, як і попереднього, є важкість кількісного вимірювання його впливу на потенційну ефективність капіталовкладення на відміну від фінансових показників [2].

Впровадження на підприємствах нових сучасних технологій, оновлення основних засобів і реалізація збиткових підрозділів сприятиме підвищенню якості продукції підприємства. Поступова реалізація на підприємствах продуманої маркетингової стратегії збільшить обсяги реалізації продукції. Також потенційними інвесторами позитивно сприйматиметься використання підприємством у своїй практиці таких сучасних фінансових послуг, як факторинг і лізинг, що дозволить зменшити обсяги щорічного приросту короткострокових кредитів банків. А покращення платіжної дисципліни на підприємстві, що матиме наслідком зменшення обсягів кредиторської заборгованості та поточних зобов’язань за розрахунками, відобразиться на іміджі підприємства серед партнерів по бізнесу.

Формування та удосконалення механізму підвищення інвестиційної привабливості слід здійснювати в таких напрямках:

- на рівні держави слід провести реформу нормативно-правового забезпечення; вдосконалити бюджетно-податкову, грошово-кредитну та амортизаційну політику, стимулювати розвиток сектору науки та інновацій; розвивати матеріально-технічну базу галузі шляхом лізингу;

- на рівні регіону необхідно створити умови для залучення інвестицій в певний регіон, здійснювати асигнування та дотації з місцевих бюджетів для розвитку галузі. Також було б доцільним розробити Інтернет ресурс з даними про інвестиційну привабливість підприємств та проводити належне інформування зацікавлених суб`єктів.

- на рівні підприємства слід провести технічне переозброєння шляхом оптимізації структури перерозподілу внутрішніх ресурсів, підвищити кваліфікацію кадрів, використовувати сучасні інформаційні технології для оцінки інвестиційної привабливості, впроваджувати мотиваційний механізм розвитку підприємства.

Висновки. Отже, інвестиційна привабливість відіграє вирішальну роль при прийнятті інвестором рішення про вкладення коштів у розвиток підприємства. Підготовка підприємства до залучення інвестицій має бути поетапним, спланованим і чітко визначеним процесом. Таким чином, у даному науковому дослідженні автором було визначено пріоритетні напрями підвищення інвестиційної привабливості підприємства, а їх подальше використання надає змогу підприємству ефективно керувати власною конкурентоспроможністю, що є запорукою його подальшого розвитку.

Література:

  1. Брюховецька Н.Ю. Оцінка інвестиційної привабливості підприємства: визначення недоліків деяких існуючих методик / Н.Ю. Брюховецька, О.В. Хасанова // Економіка промисловості. – 2009. – № 44. – С. 15-21. 3.
  2. Дацій Н.В. Соціальні засади інвестування національної економіки : монографія / Н.В. Дацій, С.О. Корецька / НАН України; Рада по вивченню продуктивних сил України. – Донецьк: Юго-Восток, Лтд, 2007. – 328 c.
  3. Жихор О. Б. Інвестиційна привабливість підприємства як об’єкт управління / О.Б. Жихор, М. М. Москвич // Інвестиції: практика та досвід. – 2012. – № 22. – С. 15-21.

4. Катан Л.І. Оцінка інвестиційної привабливості підприємства / Л.І. Катан, К.С. Хорішко // Інвестиції: практика та досвід. – 2010. – № 15. – С. 22–24.


Немченко О.М., магістрант

Науковий керівник к.е.н., доцент Жукова Н.К.

Київський економічний інститут менеджменту, Київ

РЕНТАБЕЛЬНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВА ТА ШЛЯХИ ЇЇ ПІДВИЩЕННЯ

АНОТАЦІЯ. Розглянуто сутність та напрями підвищення рентабельності підприємства.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: рентабельність підприємства; показники рентабельності; управління рентабельністю; прибуток від операційної, інвестиційної, фінансової діяльності; планування рентабельності.

ANNOTATION. Directions of increase of profitability of enterprise are considered.

KEYWORDS: profitability of enterprise; indexes of profitability; management profitability; an income is from an operating-room, investment, financial activity; planning of profitability.

Вступ. В процесі поступового реформування української економіки посилюється увага до ефективного функціонування підприємств як фундаменту економічної стабільності країни. Прибуток підприємства в ринковій економіці є результатом функціонування капіталу. Це зумовлює необхідність проведення аналізу з метою визначення загальної оцінки ефективності фінансової діяльності, яка відображає результативність функціонування підприємства.

Незважаючи на значний науковий доробок вчених і практиків з даної теми, ряд важливих проблем організації та методики оцінки рентабельності підприємств вимагають подальших досліджень, глибокого вивчення і формування нових підходів та напрямів вдосконалення.

Постановка задачі (мета). Виходячи з наукової та практичної актуальності теми і спираючись на результати вивчення окремих її аспектів у світовій та національній економічній літературі, метою статті є визначення та теоретичне обґрунтування пріоритетних напрямів підвищення рентабельності підприємства.

Результати. В ринковому механізмі господарювання рентабельність виробництва відіграє провідну роль. Без прибутку не може існувати ні бізнес, ні підприємництво. Тому рентабельність виробництва – це перш за все генератор ринкової системи. Рентабельність виробництва буде виконувати в повній мірі притаманну їй функцію провідної ланки механізму господарювання при умові досягнення такого рівня, при якому товаровиробники будуть отримувати прибуток, розмір якого буде достатнім для здійснення накопичення в необхідних розмірах і стимулювання всіх учасників процесу виробництва [2].

Показник рентабельності є одним з основних критеріїв оцінки ефективності роботи підприємства, його підвищення характеризує мета підприємства будь-якої галузі в ринковій економіці, зростання рентабельності сприяє підвищенню фінансової стійкості підприємства.

Суб’єкти господарювання, які зацікавлені у віддачі від використання ресурсів і вкладеного капіталу, аналізують співвідношення отриманого ефекту з понесеними витратами (використаними ресурсами). Для цього обчислюються відносні показники ефективності: рентабельність (яка іноді ототожнюється з прибутковістю і доходністю) та окупність (покриття).

Рентабельність - це відносний показник прибутку, який відображає відношення отриманого ефекту (доходу, прибутку) з наявними або використаними ресурсами. Рентабельним є такий стан діяльності, коли протягом певного періоду грошові надходження компенсують понесені витрати, створюється і накопичується прибуток. Протилежним станом є збитковість, коли грошові надходження не компенсують понесені витрати [4].

Виділяють витратні, ресурсні та доходні показники рентабельності. До витратних відносяться: рентабельність продукції; рентабельність інвестиційних проектів; рентабельність окремих видів діяльності; коефіцієнт покриття (окупності) понесених витрат. До ресурсних показників рентабельності належать: рентабельність підприємства; рентабельність оборотних (необоротних) активів; рентабельність власного (залученого) капіталу; коефіцієнт покриття (окупності) активів (власного капіталу). Можна назвати такі доходні показники рентабельності: валова рентабельність продажу продукції (товарів, робіт, послуг.); чиста рентабельність продажу продукції (товарів, робіт, послуг.); рентабельність, доходу від операційної діяльності [3].

Рентабельність як показник дає уявлення про достатність чи недостатність прибутку порівняно з іншими окремими величинами, які впливають на виробництво та реалізацію та взагалі на фінансово-господарську діяльність підприємства. Методологічною основою аналізу фінансових результатів, до яких належать показник рентабельності, в умовах ринкових відносин є прийнята для всіх підприємств, незалежно від організаційно-правової форми і власності, модель їхнього формування та використання.

Чинники, від яких залежить рівень економічної ефективності підприємств, класифікуються за декількома ознаками: а) джерелами підвищення (зростання продуктивності праці, зниження фондомісткості і матеріаломісткості продукції, поліпшення використання матеріальних ресурсів); б) напрямками вдосконалення виробництва (науково-технічний прогрес, впровадження прогресивної технології, модернізація застарілого обладнання, механізація і автоматизація виробництва, запровадження прогресивних методів і форм організації виробництва і праці); в) місцем реалізації (внутрішні - впровадження нових технологій, модернізація обладнання, та зовнішні) [1].

Для ефективного функціонування суб’єктів господарювання в умовах ринкових відносин найбільше значення має виявлення резервів збільшення об’єму продукції, зниження собівартості та ріст прибутку.

Основними резервами зростання прибутку від реалізації є: збільшення обсягу реалізації продукції, зниження собівартості реалізованої продукції, поліпшення якості продукції. Збільшення обсягу реалізації продукції досягається за рахунок: зростання обсягу виробництва продукції, зменшення залишків готової продукції на кінець звітного періоду, підвищення рівня цін.

Щоб прибуток підприємства зростав, воно повинне: нарощувати обсяги виробництва і реалізації транспортних послуг, розширювати, орієнтуючись на ринок, асортимент і якість транспортних послуг, впроваджувати заходи щодо підвищення продуктивності праці своїх працівників, зменшувати витрати на виробництво (реалізацію) послуг (тобто її собівартість), з максимальною віддачею використовувати потенціал, що є у його розпорядженні, у тому числі фінансові ресурси, зі знанням справи вести цінову політику, бо на ринку діють переважно вільні (договірні) ціни, грамотно будувати договірні відносини з клієнтами, вміти найбільш доцільно розміщати (вкладати) одержаний раніше прибуток з точки зору досягнення оптимального ефекту.

Висновки. Таким чином, рентабельність як показник дає уявлення про достатність чи недостатність прибутку порівняно з іншими окремими величинами, які впливають на виробництво та реалізацію та взагалі на діяльність підприємства. На основі аналізу середніх рівнів рентабельності можна визначити, які види продукції і які господарські підрозділи забезпечують велику прибутковість. Це стає особливо важливим в сучасних, ринкових умовах, де фінансова стійкість підприємства залежить від спеціалізації і концентрації виробництва. Тому підприємства повинні активно шукати всі можливі шляхи вдосконалення виробництва, підвищення конкурентоспроможності власної продукції, це і буде сприяти зростанню рентабельності підприємства.

Література:

  1. Верхоглядова Н. І. Зміст та значення прибутку як головної рушійної сили ринкової економіки / Н. І. Верхоглядова // Економічний простір. – 2010. – № 21. – С. 312-320.
  2. Горлачук В.В. Економіка підприємства: навч. посібник / В.В. Горлачук, І.Г. Яненкова. – Миколаїв: Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили, 2010. – 344 с.
  3. Короткевич О. В. Рентабельність господарської діяльності підприємств. //Економіка і прогнозування. – 2008. – №3. – С. 61-69.
  4. Серединська В. М. Економічний аналіз: навч. посібник / В. М. Серединська, О. М. Загородна, Р. В. Федорович. – Тернопіль: Астон, 2010. — 373 с.

Пятницький А.С., магістрант

Науковий керівник к.е.н., професор Данілов О.Д.

Київський економічний інститут менеджменту, Київ

Управління прибутком та напрями його удосконалення

Анотація. У дипломній роботі досліджено теоретичні основи економічного показника прибутковості підприємства; Здійснено комплексну аналітичну оцінку основних економічних показників діяльності підприємства, проведена оцінка платоспроможності підприємства. Сформульовано пропозиції щодо шляхів підвищення платоспроможності підприємства та виявлено резерви зростання платоспроможності підприємства. Проведено моделювання основної тенденції розвитку підприємства.

Ключові слова: платоспроможність підприємства, прибуток, економічні показники діяльності підприємства, фінансова стійкість підприємства, прибутковість.

Abstract. In degree work explored theoretical bases management expenses enterprises; Was realized complex analytical estimation of the expenseses of the enterprise, as constant so and variable expenseses. Worded offers for improvements of management expenses enterprises, reduction of the expenseses and estimation to efficiency offered action.

Key words: expenseses of the enterprise, management expenses, constant expenseses, removable expenseses, operating profit.

Вступ . Однією з найголовніших складових фінансової політики підприємства є політика максимізації прибутку. На сьогоднішній день прибуток - одна з основних форм грошового накопичення, що створюється у галузях економіки: вона займає одне з центральних місць у загальній системі вартісних інструментів і важелів управління і є рушійною силою ринку.

Дослідження формування прибутку, рентабельності підприємства, витрат звертання, валових доходів, є найважливішим чинником при прийнятті організаційних і господарсько-управлінських рішень, створення сприятливих умов для реалізації планів і програм по нарощуванню прибутку. Завданням управління формуванням та використання прибутку підприємства є досягнення та подальше забезпечення належного рівня конкурентоспроможності підприємства в короткостроковому та довгостроковому періодах. В умовах ринкової економіки, прибуток - найважливіший оціночний показник діяльності підприємства, джерело матеріального добробуту підприємства і його працівників, держави в цілому.

Метою є визначення і обґрунтування резервів підвищення прибутку за рахунок удосконалення політики формування, розподілу і використання прибутку на підприємстві.

Результати. Більшість теорій, які пояснюють ділову поведінку підприємств на ринку, базуються на припущеннях, що підприємства за будь-яку ціну прагнуть збільшити прибуток. Підприємець зацікавлений в тому, щоб отримати максимум прибутку, а це неможливо без проведення аналітичних розрахунків, на основі яких підприємство формує відповідно до цього критерію фінансову стратегію, пакет замовлень, виробничу програму, облікову політику, перспективні, річні й оперативні плани.

Для вирішення конкретних задач управління прибутком застосовується цілий ряд спеціальних систем і методів аналізу, що дозволяють одержати кількісну оцінку окремих аспектів його формування, розподілу і використання, як в статиці, так і в динаміці. В практиці управління прибутком залежно від методів, що використовуються, розрізняють наступні основні системи проведення аналізу на підприємстві: горизонтальний аналіз; вертикальний аналіз; порівняльний аналіз; аналіз коефіцієнтів; інтегральний аналіз

Що стосується об’єктів аналізу, то вони будуть наступними:

- обсяги, динаміка, структура фінансових результатів;

- резерви збільшення прибутку та рентабельності;

- показники рентабельності діяльності підприємства.

На формування прибутку підприємства впливають різномані­тні фактори. В узагальненому вигляді ці фактори можна поділити на зовнішні та внутрішні.

Із великої кількості факторів, які впливають на чистий прибу­ток підприємства, доцільно досліджувати такі:

- зміни обсягу (товарообігу) реалізації товарів (робіт, по­слуг);

- зміни обсягів усіх видів прибутків, які формують чистий прибуток;

- зміни собівартості реалізованої продукції (витрат обігу).

Детальний аналіз зміни прибутку від операційної діяльності на підставі аналізу впливу зазначених факторів можна провести, застосовуючи факторний аналіз прибутку, який допомагає оцінити з якою силою і спрямованістю впливає кожний з показників.

Аналіз прибутку за системою “директ-костінг” базується на поділі всіх затрат на змінні та постійні та на категорії маржинального доходу. Ця методика широко застосовується у країнах з розвинутими ринковими відносинами і дозволяє більш вірно обчислювати вплив факторів на зміну суми прибутку, так як вона враховує взаємозв’язок обсягу виробництва (продаж), собівартості та прибутку.

Аналіз порогу прибутку дає змогу виявити ту кількість проду­кції, котру необхідно виробити та реалізувати, щоб відшкодувати змінні й постійні витрати за аналізований період.

Визначення порогу прибутку здійснюється графічним і розра­хунковим способом.

Ефективність формування прибутку характеризується як загальною його сумою, так і рівнем, який визначається системою коефіцієнтів рентабельності, які можна поділити на витратні, ресурсні і доходні. Вони характеризують відносну дохідність чи прибутковість, яка визначається у відсотках до витрат коштів чи майна.

Висновки. Щоб втриматись на ринку кожне підприємство повинно мати комплексну методику щодо управління власним прибутком. А тому це зумовлює необхідність поглибленого дослідження основних засад формування та розподілу прибутку.

Прибуток підприємства – найважливіша економічна категорія, що є основною стратегічною метою і умовою функціонування підприємства в ринковій економіці, що забезпечує розширене відтворення, самофінансування; укріплює конкурентоспроможність підприємства; сприяє розвитку науково-технічного прогресу, матеріальної бази, усіх форм інвестування і є джерелом сплати податків, що забезпечує об’єднання інтересів держави, підприємства, працівників, власників.

Управління прибутком є процесом вироблення і ухвалення управлінських рішень по всіх основних аспектах її формування, розподілу і використання на підприємстві.

Для вирішення конкретних задач управління прибутком застосовується цілий ряд спеціальних систем і методів аналізу, що дозволяють одержати кількісну оцінку окремих аспектів його формування, розподілу і використання, як в статиці, так і в динаміці.

В умовах ринкових відносин підприємство прагне якщо не до отримання максимального прибутку, то принаймні, такому обсягу прибутку, який би дозволив підприємству не тільки міцно утримувати свої позиції на ринку збуту своїх товарів і послуг, але і забезпечувати динамічний розвиток його виробництва в умовах конкуренції. Для цього важливим є знання з управління формуванням прибутку і методів покращення його використання.

Література

  1. Данілов О.Д. Науково-практичний коментар до Податкового кодексу України: в 3-х т. /колектив авторів [заг. редакция, передмова Ф.О. Ярошенка]. – Ірпінь: НУДПСУ, 2014
  2. Економіка підприємства: Підручник/ За заг. ред. С.Ф. Покропивного. Вид. 2-ге перероб. та доп. – К.: КНЕУ, 2003.

3. Seraina C. Anagnostopoulou, (2008) International Journal of Accounting & Information Management, Vol. 16 Iss: 1.


Сауленко Д.І., магістрант

Науковий керівник к.е.н., доцент Жукова Н.К.

Київський економічний інститут менеджменту, Київ

ЗАПОБІГАННЯ БАНКРУТСТВУ В СИСТЕМІ АНТИКРИЗОВОГО УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ

АНОТАЦІЯ. Розглянуто сутність банкрутства підприємства та шляхи його уникнення.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: банкрутство, криза, санаційна спроможність підприємства, санаційний потенціал, фінансове оздоровлення підприємства.

ANNOTATION. Essence of bankruptcy of enterprise and ways of his avoidance are considered.

KEYWORDS: bankruptcy, crisis, financial making healthy of enterprise.

Вступ. В процесі реформування вітчизняної економіки в напрямах адаптації до вимог ринкової системи господарювання в значній мірі підвищилась актуальність проблем, пов`язаних із забезпеченням ефективного функціонування підприємств. Важливими питаннями на теперішньому етапі реформування вітчизняної економіки є встановлення причин, які призводять до збиткової діяльності вітчизняних підприємств, їх банкрутства та розроблення механізмів, які дають можливість не тільки завчасно розпізнати наростання загрозливої ситуації, а й приймати управлінські рішення щодо запобігання їх негативної дії.

Незважаючи на значний науковий доробок вчених і практиків з даної теми, ряд важливих проблем запобіганню банкрутства в системі антикризового управління підприємством вимагають подальших досліджень, глибокого вивчення і формування нових підходів та напрямів вдосконалення.

Постановка задачі (мета). Виходячи з наукової та практичної актуальності теми і спираючись на результати вивчення окремих її аспектів у світовій та національній економічній літературі, метою статті є розвиток теоретичних положень та розробка методичних і практичних рекомендацій, спрямованих на підвищення стійкості та запобігання банкрутства суб'єктів господарювання України.

Результати. Банкрутство підприємств - це наслідок глибокої фінансової кризи. Під фінансовою кризою розуміють фазу розбалансованої діяльності підприємства та обмежених можливостей впливу його керівництва на фінансові відносини [2].

Механізм банкрутства є необхідною, важливою складовою ринкової системи господарювання. Серед його найважливіших функцій слід виділити: стимулювання розвитку підприємництва та підвищення ефективності господарювання; звільнення ринку від недієздатних учасників; забезпечення дотримання рівності прав, обов’язків і відповідальності у господарських відносинах між окремими суб’єктами ринку; справедливий розподіл грошових коштів, отриманих від продажу майна банкрута, між його кредиторами, створення умов для відродження бізнесу у випадку економічної доцільності і наявності бажання власників підприємства.

Кризовий стан підприємства в основному викликаний браком власних коштів та неефективним розпорядженням залучених та запозичених коштів. Крім того за не достатньої кваліфікаційної підготовленості керівників або неправильного застосування управлінських рішень менеджерами підприємства, нейтралізація негативних кризових явищ іноді не можлива. За відсутності конкретної програми та стратегії дій підприємство може дійти до повного банкрутства та ліквідації господарюючої одиниці [1].

Завдання оздоровлення суб'єктів господарювання повинно починатися вже при банкрутстві бізнесу з появою перших негативних тенденцій у розвитку суб'єктів господарювання. І тоді процес запобігання банкрутства суб'єктів господарювання в промисловості являє собою набір таких цілеспрямованих дій, реалізація яких базується на постійному моніторингу їх фінансового стану з урахуванням зовнішнього середовища, яке змінюється, і призводить до підвищення стійкості на ринку, тим самим забезпечуючи дотримання інтересів суб'єктів господарювання, їх працівників, кредиторів, держави і суспільства [3].

Вихід підприємства з кризової ситуації передбачає розробку ефективної програми антикризових заходів. Програми антикризових дій мають сполучати заходи як стратегічного так і оперативного характеру.

Одним з найперших оперативних заходів покращення фінансового стану для компанії є здійснення санації грошових потоків та балансу підприємства. Результатами такої санації повинно стати створення часового інтервалу захищеності, протягом якого підприємство убезпечується від процедур банкрутства.

Для підприємств пропонуємо провести санацію грошових потоків. Основними заходами санації притоків коштів є:

1) Збільшення вхідних потоків коштів, пов’язаних з операційною діяльністю (підняття відпускних цін та тарифів, концентрація на найрентабельніших номенклатурно-асортиментних позиціях продукції, залучення нових споживачів, здавання в оренду основних засобів).

2) Ліквідація активів, що передбачає перетворення окремих активів у ліквідну форму [4].

Проведення санація пасивів підприємства передбачає покриття збитків минулих років і створення необхідних резервних фондів за рахунок отриманого санаційного прибутку, а також зменшення частки поточної заборгованості. Однак зважаючи на те, що для переважної більшості кризових підприємств таке залучення здійснити нереально, серед основних заходів санування пасивів слід назвати:

- зменшення статутного капіталу підприємства;

- конверсія боргу у власність;

- пролонгація строків повернення позикових коштів;

- добровільне зменшення заборгованості.

Для успішного стратегічного управління платоспроможністю підприємства необхідно завчасно передбачати пріоритети його розвитку, відслідковувати грошові потоки, раціонально управляти дебіторською і кредиторською заборгованістю підприємства. Підприємство повинно суворо слідкувати за строками погашення дебіторської заборгованості, не допускати її прострочення застосовуючи до порушників фінансові санкції; визначити для себе найоптимальнішу політику кредитування покупців та залучення товарних кредитів, розробляти власну і на її основі вибудовувати методологію й процедуру діяльності, формувати на перспективу політику фінансування активів підприємства.

Крім радикальних напрямів підвищення рівня платоспроможності підприємства потрібно проводити пошук внутрішніх резервів по збільшенню прибутковості діяльності і досягненню беззбиткової роботи за рахунок більш повного використання виробничої потужності підприємства, підвищення якості і конкурентоздатності товарів, зниження їх собівартості, раціонального використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, скорочення непродуктивних витрат і втрат.

Висновки. Таким чином, на сучасному етапі багато підприємств нашої країни знаходяться або в кризовій ситуації, або на межі кризи. Це вимагає створення системи заходів, що допоможе завчасно спрогнозувати банкрутство підприємств, виявити негативні кризові явища та застосувати заходи антикризової політики управління щодо недопущення чи подолання фінансової кризи. Дослідження функцій та основних напрямків антикризового управління підприємств обумовлює системне бачення напрямків та етапів роботи, які повинні бути проведенні для досягнення високого рівня стійкості та платоспроможності господарюючих суб'єктів у всіх галузях економіки, які повинні бути враховані під час формування плану заходів для запобігання кризових ситуацій та банкрутства підприємств і їх нормальної роботи.

Література:

  1. Квасницька Р.С. Етапність проведення діагностики кризового стану та ймовірності банкрутства підприємства / Р.С. Квасницька, І.М. Кордонець // Вісник Хмельницького національного університету. – 2011. – №2. – С. 130-135.
  2. Лепейко Т.І. Аналіз сучасних методик прогнозування ймовірності банкрутства підприємства / Т.І. Лепейко, Т.О. Доценко //Фінансово-кредитна діяльність: проблеми теорії та практики: Збірник наукових праць, № 1(10)2011.
  3. Рязаєва Т.Г. Зарубіжні методики визначення ймовірності банкрутства підприємства / Т.Г. Рязаєва, І.В. Стасюк // Вісник Хмельницького національного університету. – 2010. - №3. Т.1. – С.177 – 181.
  4. Телін С.В. Антикризове управління як засіб запобігання банкрутства підприємств // Вісник Хмельницького національного університету. Економічні науки. - 2010. - №5. - Т.2. - С. 216-219

Стопхай Ю.В., магістрант

Науковий керівник к.е.н., професор Данілов О.Д.

Київський економічний інститут менеджменту, Київ

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Методи Діагностики ймовірності банкрутства їх позитивні риси та недоліки

АНОТАЦІЯ. У викладеному матеріалі розкрито значення необхідності проведення аналізу ймовірності банкрутства підприємства, розглянуто основні види методик та наведено їх недоліки.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: банкрутство, прогнозування банкрутства підприємств, моделі ймовірності банкрутства.

ABSTRACT. The attached material reveals important need for the analysis of probability of bankruptcy, the basic types of methods and their weaknesses.

KEY WORDS: bankruptcy, prognostication of bankruptcy of enterprises, model of probability of bankruptcy.

Аналіз останніх досліджень та публікацій . Питанню визначення ймовірності банкрутства підприємств приділяється значна увага з боку вітчизняних та зарубіжних науковців. Дослідженням сутності, розробкою методик і критеріїв прогнозування банкрутства займались такі провідні зарубіжні вчені як Е. Альтман, Р. Ліс, Г. Спрінгейт, Дж. Таффлер, Г. Тішоу, та ін. Вагомий внесок у вирішення проблемних питань з банкрутства та антикризового управління зробили вітчизняні вчені такі як: О. Терещенко, А. В. Матвійчук.

Вступ. Визначення ймовірності банкрутства має велике значення для оцінки стану самого підприємства (можливість своєчасної нормалізації фінансової ситуації, вжиття заходів для відновлення платоспроможності), і для вибору контрагентів (оцінка платоспроможності і надійності контрагента). Банкрутство рідко буває несподіваним для досвідчених фінансистів та менеджерів, які по можливості намагаються регулярно відслідковувати тенденції в розвитку власних компаній і найбільш важливих контрагентів і конкурентів. Підприємство здатне уникнути багатьох труднощів, вчасно досліджуючи і прогнозуючи свій фінансовий стан і використовуючи при цьому всілякі інструменти антикризового управління. Сучасна економічна наука має у своєму арсеналі велику кількість різноманітних прийомів і методів прогнозування фінансових показників, зокрема в плані оцінки можливого банкрутства.

Постановка задачі . Основною метою даної роботи є розгляд теоретичних аспектів діагностики ймовірності банкрутства і застосування їх на практиці, наведено їх позитивні риси та недоліки.

Результати Під банкрутством підприємства розуміють неможливість виконання ним своїх фінансових зобов’язань. З позицій фінансового менеджменту банкрутство характеризує реалізацію катастрофічних ризиків підприємства в процесі його фінансової діяльності, унаслідок якої воно не в змозі задовольнити у встановлений термін пред'явлені з боку кредиторів вимоги і виконати зобов'язання перед бюджетом. Питанню діагностики банкрутства підприємств в економічній науці приділяється значна увага. Це зумовлене тим, що: банкрутство певного суб’єкта господарювання призводить до порушення макроекономічної рівноваги; від того, наскільки об’єктивно проведено оцінку ступеня ймовірності банкрутства підприємства, залежить ціна підприємства, його інвестиційна привабливість, що також відбивається на економічних інтересах держави.

Існує значна кількість методів діагностики за допомогою моделей ймовірності банкрутства: двофакторна модель Е. Альтмана, п'ятифакторна модель Е. Альтмана, дискримінантна модель Р. Ліса, дискримінантна модель Дж. Таффлера, модель Г. Спрінгейта, дискримінантна модель О. Терещенка, модель А. В. Матвійчук.

Системи прогнозування банкрутства, що розроблені зарубіжними і вітчизняними науковцями, включають в себе декілька ключових показників, які характеризують фінансовий стан підприємства. На їх основі, в більшості з названих методик, розраховується комплексний показник ймовірності банкрутства з ваговими коефіцієнтами біля індикаторів.

Найбільш широке застосування серед методів прогнозування банкрутства отримала модель «Z - рахунку» Е. Альтмана. Свою модель він побудував на підставі дослідження фінансового стану та результатів господарської діяльності 66 компаній, розрахувавши 22 фінансові коефіцієнти і скориставшись для своєї моделі лише п’ятьма найбільш вагомими. Ці коефіцієнти характеризують з різних сторін (усебічно) прибутковість капіталу та його структуру. Індекс Альтмана «Z» розраховується за формулою:

Z= З,ЗК1 + 0,99К2 + 0,6К3 + 1,4К4 + 1,2К5

де: 3,3; 0,99; 0,6; 1,4 і 1,2 — коефіцієнти регресії, що характеризують міру впливу на індекс «Z»;

К1 — характеризує прибутковість основного та оборотного капіталу; визначається діленням суми балансового прибутку на загальну вартість активів; з певною часткою умовності його можна назвати показником рентабельності виробництва;

К2 — відображає дохідність суб’єкта господарювання і розраховується як співвідношення чистої виручки від реалізації продукції і загальної вартості активів підприємства (організації);

К3 — визначає структуру капіталу підприємства; обчислюється як відношення власного капіталу (за ринковою вартістю) до позикового капіталу (суми коротко- і довгострокових пасивів);

К4 — відображає рівень чистої прибутковості виробництва (діяльності); розраховується діленням обсягу реінвестованого прибутку (суми резерву, фондів соціального призначення та цільового фінансування, нерозподіленого прибутку) на загальну вартість активів підприємства;

К5—характеризує структуру капіталу та визначається як відношення власного оборотного капіталу до загальної вартості активів суб’єкта господарювання.

Для визначення ймовірності банкрутства того чи іншого суб’єкта господарювання розрахунковий індекс «Z» необхідно порівняти з критичним його значенням. Для точнішого визначення ступеня ймовірності банкрутства підприємства (організації) рекомендується користуватися табл.1

Таблиця 1

Можливість банкрутства підприємства за Е. Альтманом

Значення індексу “Z”

Можливість банкрутства

1,8 і нижче

Дуже висока

від 1,81 до 2,6

Висока

від 2,61 до 2,9

Достатньо ймовірна

від 2,91 до 3,0 і вище

Дуже низька

Джерело: Савіцька Г.В. Економічний аналіз.

У вітчизняній практиці господарювання застосування моделі Е. Альтмана зв’язане з певними труднощами.

По-перше, коефіцієнти регресії К—К5 розраховувалися автором за результатами діяльності компаній, що функціонували у зовсім іншому конкурентному ринковому середовищі.

По-друге, у шкалі Альтмана не враховано галузевих особливостей господарювання.

По-третє, вітчизняним спеціалістам бракує інформації для розрахунку коефіцієнта К3 через недорозвинутість ринку цінних паперів.

Тому запропоновані Е. Альтманом методичні принципи визначення ймовірності банкрутства можна використовувати у вітчизняній практиці господарювання за такої умови: коефіцієнти регресії та критичні значення індексу «Z» треба обов’язково розраховувати для конкретних галузей (сфер діяльності) з використанням оптимальних критеріїв, які відображали б специфічні умови господарювання вітчизняних підприємств (організацій).

Наступною по застосуванні є модель Дж. Таффлера, яка має вигляд:

Z = 0,53X1 + 0,13Х2 + 0,18Х3 + 0,16X4

де, Х1 - відношення прибутку (збиток) від продажу до суми поточних зобов'язань (показує ступінь здійсненності зобов'язань за рахунок внутрішніх джерел фінансування);

Х2 - відношення суми поточних активів до загальної суми зобов'язань (описує стан оборотного капіталу);

Х3 - відношення суми поточних зобов'язань до загальної суми активів (показник фінансових ризиків);

Х4 - відношення виручки до загальної суми активів (визначає здатність компанії розрахуватися за зобов'язаннями).

При Z> 0,3 ймовірність банкрутства низька, а при Z <0,2 висока

Але для моделі Дж. Таффлера питання надійності вагових коефіцієнтів для оцінювання фінансового стану в умовах вітчизняної економіки залишається відкритим. Тому на дану можель також не можна повністю покластися.

Модель Спрінгейта – ще один метод прогнозування банкрутства підприємства. Вона передбачає обчислення коефіцієнта Z і має такий вигляд:

Z = 1,03 A + 3,07 B + 0,66 C + 0,4 D

де: A — робочий капітал / загальна вартість активів;

B — прибуток до сплати податків та процентів / загальна вартість активів;

C — прибуток до сплати податків / короткострокова заборгованість;

D — обсяг продажу / загальна вартість активів.

Вважається, що точність прогнозування банкрутства за цією моделлю становить 92%, проте з часом цей показник зменшується.

Якщо Z < 0, 862, то підприємство є потенційним банкрутом.

Але у даної моделі існує також ряд недоліків для національних підприємств, а саме те , що модель була створена для підприємств США і Канади де економіка більш розвинена, коефіцієнти наведені іноземній валюті, а саме в доларах, і дана модель створена для оцінювання кредитоспроможності підприємств, а не для визначення ймовірності банкрутства.

Досить поширеною в Україні є діагностика банкрутства підприємства за моделлю Терещенка О. О.

Модель О.О.Терещенка визначається за формулою :

ZТЕР = 1,5Х1 + 0,08Х2 + 10Х3 + 5Х4 + 0,3Х5 + 0,1Х6

де Х1 – відношення грошових надходжень до зобов’язань;

Х2 – відношення валюти балансу до зобов’язань;

Х3 - відношення чистого прибутку до середньорічної суми активів;

Х4 – відношення прибутку до виручки;

Х5 – відношення виробничих запасів до виручки;

Х6 – відношення виручки до основного капіталу.

Коли ZТЕР.>2 – банкрутство не загрожує,

1< ZТЕР<2 – фінансова стійкість порушена,

0< ZТЕР<1 – існує загроза банкрутства.

Розроблена дискримінантна модель О.Терещенка має значні переваги над традиційними методиками:

– модель є зручною в застосуванні;

– розроблена на використанні вітчизняних статистичних даних;

– враховується сучасна міжнародна практика;

– за рахунок використання різноманітних модифікацій базової моделі до підприємств різних видів діяльності вирішує проблему критичних значень показників;

– враховує галузеві особливості підприємства.

Однак дана методика не є досконалою і має свої недоліки: відсутність поглибленої класифікації стійкості фінансового стану (існує лише – задовільний та незадовільний фінансовий стан); отримання значень в границях від -0,9 до 0,9 зобов’язує проводити додатковий аналіз для ідентифікації стійкості фінансового стану.

Сьогодні, найоптимальнішою для українських підприємств вважається модель Матвійчука А. В., але також її результати можуть показувати не зовсім достовірні результати. Методика розрахунку даної моделі подана у формулі:

Z=0,033Х+ 0,268Х2 + 0,045Х3 -0,018Х4 -0,004Х5 – 0,015Х6 + 0,702Х7

де Х1- коефіцієнт мобільності активів;

Х2 – коефіцієнт оборотності кредиторської заборгованості;

Х3 – коефіцієнт оборотності власного капіталу;

Х4 – коефіцієнт окупності активів;

Х5 – коефіцієнт забезпеченості власними оборотними засобами;

Х6 – коефіцієнт концентрації залученого капіталу;

Х7 – коефіцієнт покриття боргів власним капіталом.

Якщо при застосуванні даної моделі для оцінки фінансового стану ми отримуємо значення Z, яке більше від 1,104, то це свідчить про задовільний фінансовий стан підприємства та низьку ймовірність його банкрутства. І чим вище значення Z, тим стійкішим є становище компанії. Якщо ж значення Z для підприємства виявилося меншим від 1,104, то виникає загроза фінансової кризи. З подальшим зменшенням показника Z імовірність банкрутства аналізованого підприємства збільшується

Висновки. Отже, за результатами проведених досліджень можна зробити висновок, що серед існуючих модель прогнозування банкрутства, на сьогодні не має методики, що може надати достовірні результати про банкрутство вітчизняних підприємств. При використанні тих чи інших методів та методик прогнозування ймовірності банкрутства має місце отримання суперечливих висновків про рівень фінансового стану підприємства за загрозу банкрутства. Перспективами подальших досліджень у даному напрямі є питання, що пов’язані з удосконаленням механізму прогнозування ймовірності банкрутства з точки зору його складових, існуючих критеріїв, вибору системи показників та ін.

Література

1.Квасницька Р.С. Етапність проведення діагностики кризового стану та ймовірності банкрутства підприємства / Р.С. Квасницька, І.М. Кордонець // Вісник Хмельницького національного університету. – 2014. – №2. – С. 130-135.

2.Лепейко Т.І. Аналіз сучасних методик прогнозування ймовірності банкрутства підприємства / Т.І. Лепейко, Т.О. Доценко //Фінансово-кредитна діяльність: проблеми теорії та практики: Збірник наукових праць, № 4(10)2015.

3.Тотьмяніна К.М. Огляд моделей ймовірності дефолту//Управління фінансовими ризиками.- 2013. - №1 (25). С. 12-24.

4.Großl, Ingrid ¨ / Hauenschild, Nils / Stahlecker, Peter (2000): Individual and Aggregate Supply Behaviour with Bankruptcy Risks. Beitrage aus dem Institut f ¨ ur Statistik und ¨ Okonometrie der Universit ¨ at Hamburg Diskussionspapier Nr. 49.


Швець Н.М., магістрантка

Науковий керівник к.е.н., професор Данілов О.Д.

Київський економічний інститут менеджменту, Київ

ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ УПРАВЛІННЯ КАПІТАЛОМ ПІДПРИЄМСТВА

АНОТАЦІЯ Робота присвячена проблемам управління капіталом підприємства та напрямам його удосконалення.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: капітал, управління капіталом, механізм управління капіталом, ефективність, прибуток.

ANNOTATION. The work is devoted to the problems of capital management of an enterprise and ways of its improvement.

KEYWORDS: capital, capital management, capital management mechanism, efficiency, profit.

Вступ. Розвиток ринкових відносин та інтеграція України у світове економічне співтовариство потребують нових підходів до управління економікою як на макрорівні, так і на рівні окремих підприємств. Особливого значення набувають проблеми створення таких механізмів управління фінансами підприємств, які б відповідали ринковим умовам господарювання та забезпечували достатній рівень їх платоспроможності, ліквідності, прибутковості. У цьому контексті важливим є ефективне управління капіталом підприємства.

Постановка задачі (мета). У процесі діяльності будь-якого підприємства важливу роль відіграє вирішення проблеми забезпечення його функціонування необхідним та достатнім обсягом капіталу, що є запорукою ведення ефективної господарської діяльності й отримання високого кінцевого фінансового результату.Джерелами формування капіталу підприємства можуть бути як власні фінансові ресурси, так і позикові. Для більшості підприємств основною частиною і базою усього фінансового капіталу є власний капітал, але діяльність підприємства в системі ринкової економіки неможлива без періодичного використання різноманітних форм залучення позикових коштів. Мета дослідження полягає у визначені шляхів вдосконалення управління капіталом підприємства.

Результати. Дослідження історичної еволюції категорії «капітал», дозволяє виділити три основні підходи до його формування. Відповідно до першого підходу, капітал визначається як грошовий фактор, а гроші – основний чинник виробництва, фундамент економічного прогнозування і головний інструмент економічної політики держави. За другим підходом, який виражає матеріально-речовинне трактування, капітал – це цінності і послуги, за участю яких створюється всякий новий дохід. Третій підхід представляє капітал як виробничі відносини, тобто відносини, які витікають з монополізації власності на засоби виробництва в руках підприємців і відсутність таких у пролетаріату. На основі вивчених підходів узагальнене визначення капіталу представлене як блага, які створюються новою працею та використовуються для виробництва товарів та послуг, що здатні приносити дохід .

Управління капіталом – це система принципів і методів розробки і реалізації управлінських рішень, пов’язаних з оптимальним його формуванням з різноманітних джерел, а також забезпеченням ефективного його використання у різних видах господарської діяльності підприємства .Тобто, управління капіталом – це вплив суб’єкта ринку (тобто підприємства) на об’єкт управління (тобто капітал) з метою ефективного та оптимального використання цього об’єкта для ведення господарської діяльності суб’єкта.

Ефективність діяльності значною мірою залежить від рівня розвитку та вдосконалення системи управління капіталом. Управління капіталом суб’єктів господарювання тісно пов’язане із прийняттям управлінських рішень, оскільки його величина та динаміка є важливими критеріями для встановлення їх оптимальності. Капітал завжди є необхідним атрибутом діяльності – від моменту створення підприємства до його ліквідації або реорганізації. Своєю чергою, управління капіталом передбачає вплив на його обсяг і структуру, а також джерела формування з метою підвищення ефективності його використання. Налагоджений механізм управління капіталом передбачає: чітку постановку цілей і завдань управління капіталом, а також контроль за їх дотриманням у плановому періоді; удосконалення методики визначення й аналізу ефективності використання усіх видів капіталу; розроблення напрямків оптимізації процесу управління капіталом, а також їх аналізу і впровадження; розроблення методики оперативного управління високоліквідними обіговими активами; розроблення загальної стратегії управління капіталом; використання у процесі управління економічних методів і моделей, зокрема під час аналізу і планування; орієнтацію на використання внутрішніх важелів впливу на процес управління капіталом. Треба зазначити, що управління - це вплив на процес, об’єкт чи систему для збереження їхньої стабільності (надійності) або переведення з одного стану в інший відповідно до визначених цілей. Питання формування капіталу стають основою фінансової стратегії будь-якого підприємства. У зв'язку з цим особливого зна­чення набуває проблема розробки і впровадження нових методів управління формуванням капіталу підприємств.

Умовою життєздатності підприємства й основою його розвитку в конкурентному ринку є стабільність . На неї впливають різні причини – як внутрішні, так і зовнішні: виробництво дешевої продукції та надання послуг, які мають попит, міцне становище підприємства на ринку, високий рівень матеріально – технічного забезпечення виробництва і застосування передових технологій, налагодженість економічних зв’язків із партнерами, ритмічність кругообігу засобів, ефективність господарських і фінансових операцій, незначний ступінь ризику в процесі здійснення виробничої і фінансової діяльності тощо. Таке розмаїття причин, що впливають на діяльність ринкового підприємства, зумовлює різні аспекти його стабільності. Процес формування і застосування таких варіантів рішень необхідно здійснювати в межах концепції загального управління підприємством.

Режим функціонування системи управління, її організація, методи і спо­соби діяльності задаються такими зовнішніми умовами: типом держави, в межах якої функціонує система; наявністю ринку, прав і свободи громадян; типом економіки; ступенем розвитку ін­ституцій у суспільстві та інше. З огляду на це економічні агенти, що існують в межах певної формації, різняться способом управління та координування економічною діяльністю, що позначається на методах і засобах, структурі і фор­мах управління комерційною та виробничо-гос­подарською діяльністю. Для управління фінансовими ризиками, як найкраще підходить загальна функція управління - регулювання. Оскільки, на відміну від планування, основне завдання якого полягає в розробці і практичному здійсненні планів, функція регулювання володіє рядом переваг. Функція регулювання, встановлює необхідну для роботи взаємодію частин механізму системи, і таким чином упорядковує її, підвищує її надійність і на цій основі зменшує фінансовий ризик.

На сучасному етапі розвитку вкрай необхідно виробити ефективні підходи до розв'язання завдань обліку, вилучення й перерозподілу доходів від операцій із капіталом не лише з метою поповнення бюджету, а й стимулювання госпо­дарської діяльності та захисту інтересів населення. На мою думку, процес фор­мування доходів місцевих бюджетів від операцій із капіталом повинен базува­тися саме на принципі стимулювання підприємницької активності регіону. У такому разі у суб'єктів господарської діяльності виникатимуть стимули приватизовувати майно, викупати земельні ділянки та безхазяйні об'єкти для вико­ристання їх у власній діяльності з метою отримання в майбутньому додаткових прибутків.При цьому слід враховувати особливості фінансового механізму, прита­манні кожній галузі.

Ефективність фінансового механізму управління надходженнями від опера­цій із капіталом залежить від дієвості впливу зазначених методів на процес фор­мування доходів бюджету. Головною метою функціонування фінансового меха­нізму управління доходами від операцій із капіталом є сприяння надходженню коштів до бюджету.

Висновки. Отже, завданням управління капіталу підприємства є не лише максимізація доходу (прибутку) від діяльності, а забезпечення високих темпів економічного розвитку підприємства при достатній його фінансовій стабільності. Слід зазначити, що в умовах перехідної економіки, наявності різних форм власності операції з капіталом у найближчій перспективі можуть стати важливим джерелом наповнення державного бюджету та зміцнення національної грошової одиниці, що на відміну від існуючих підходів дає можливість більш кращого вибору інструментарію управління фінансових ризиків, що буде розглянуто в подальшому розвитку.

Література:

1. Полозенко,Д.В.,Коваленко С.О. Операції з капіталом: стан і перспективи розвитку/ Полозенко Д.В.,Коваленко С.О.//Фінансова політика й економічне регулювання.2008. - №6 – С.31-38.

2. Акчуріна Ю. Оперативний контроль як інструмент управління механізмом фінансового планування на підприємстві// Економіка та підприємництвоДержава та регіони.- 2013.- №2.- С. 6-8.

3. Войнаренко М.П. Прогнозування діяльності підприємства з урахуванням фінансових результатів/ М.П.Войнаренко, О.В.Косенкова// Вісник Технологічного університету Поділля. Соціально-гуманітарні науки.- 2001.- №2,Ч.1.- С.31-35

4. Гриньова В.М., Попов О.Є. Організаційно-економічні основи формування системи корпоративного управління в Україні. — Х. : Видавництво ХДЕУ, 2003. — 323с.

5. В.В. Зимовець. Акумуляція фінансових ресурсів та економічний розвиток / Ін-т економіки НАН України. — К., 2003. — 314 с.


ЗМІСТ

стор.

Секція № 1. Сучасний менеджмент як інструмент оптимізації управління економіки на національному та міжнародному рівнях

1

Близнюк П.І. Управління діяльністю підприємств з іноземними інвестиціями в Україні

4

2

Ганжа І.О. Управління ціноутворенням на світовому ринку туристичних послуг

6

3

Дяченко Т.О. Напрями оцінки персоналу підприємств ресторанного господарства

8

4

Карпенко І. Критерії оптимізації комерційної діяльності підприємств

12

5

Коваленко В.М. Особливості управління зовнішньоеконо-мічною діяльністю підприємства

18

6

Корнієнко М.Ю. Специфіка управління міжнародним маркетингом на підприємстві

20

7

Мальчевська М.А. Теоретичні основи управління експортною діяльністю підприємств

22

8

Мініна О.О. Теоретичні основи управління міжнародною маркетинговою діяльностю

24

9

Мулярчик Я.А. Управління інноваціями при здійсненні міжнародних транспортних операцій підприємств

27

10

Нечаєва С.С . Удосконалення морально-психологічних методів стимулювання персоналу підприємств готельного господарства

29

11

Прокопець В.М. Управління міжнародними торгово-посередницькими операціями підприємства в умовах глобалізації.

33

12

Сухоцька В.В. Управління діяльністю підприємства з надання міжнародних транспортно-експедиційних послуг

35

13

Щелгачов С.М. Управління діяльністю підприємств на світовому ринку туристичних послуг

37

Секція № 2 . Економічний розвиток підприємства в умовах кризи

14

Босик Ю.І. Особливості управління грошовими потоками підприємства

39

15

Волобуєв В.В. Фінансова стійксть підприємства: визначення основних параметрів

43

16

Камінський В.В. Удосконалення бюджетування в системі фінансового планування підприємства

47

17

Курдюмова О.І. Фінансовий стан підприємства та напрями його зміцнення

50

18

Лошак Т.О. Фінансова підтримка санації підприємств

53

19

Лукайчук Н.О. Шляхи підвищення інвестиційної привабливості підприємства

59

20

Немченко О.М. Рентабельність підприємства та шляхи її підвищення

62

21

Пятницький А.С. Управління прибутком та напрями його удосконалення

65

22

Сауленко Д.І. Запобігання банкрутству в системі антикризового управління підприємством

68

23

Стопхай Ю.В. Методи Діагностики ймовірності банкрутства їх позитивні риси та недоліки

71

24

Швець Н.М. Шляхи удосконалення управління капіталом підприємства

79